Тоді, у Житомирі, я розпитався в брата й матері про Калиновську. Спершу розмова була з братом. Той знав небагато. Причину, чому тим цікавлюся, поклав просту: випадково зустрівся з дочкою Калиновської.
— Мало що про те знаю, — сказав брат. — Окрім того, і тобі відомо: Калиновська до нас заходила, і мати її зовсім не ревнувала.
— Але чому? — спитав я.
— Бо то був у батьковому житті епізод, який закінчився, отже, і ревнувати не було чого.
Брат мав простого й тверезого розума, складнощі його не цікавили, отже, у його пам’яті все вляглося так, як сказав, без прифантазованих розток та галузок.
Розмову з матір’ю вирішив провести обережно. Вислухав передусім те, що хотіла мені оповісти, — так у нас велося, тоді мова перейшла на мене: як живу тощо.
— Знаєш, кого зустрів у школі, де працюю? — спитав. — Дочку тієї Калиновської, що колись до нас приходила.
— А що вона робить у тій школі? — спитала спокійно мати.
— Як і я, учителює. Ну, ми якось і розговорилися, бо довідалася, що я із Житомира.
— Це менша чи старша? — спитала мати.
— Не знаю, не розпитував, — уникнув прямої відповіді. — А в Калиновської було їх дві?
— Так, — сказала мати. — Між ними мала бути років на шість різниця. Це дивно, що її зустрів.
— Калиновська по батьковій смерті не приїжджала? — спитав.
— Чому їй було приїжджати? — тонко всміхнулася мати. — Вони з батьком колись дружили. Нещасна вона людина.
— Чим нещасна? — спитав цілком спокійно.
І тут мати подивилася на мене пильно. Але я вмів себе тримати.
— Ти часом із тією нічого не завів? — спитала навпрямець.
— Таж ні, просто виявилося, що з одного міста, і розбалакались.
— Але ж її прізвище не має бути Калиновська?
— Її прізвище — Канішевська, — сказав я.
— Таке прізвище в чоловіка Калиновської й було, — задумано сказала мати. — Ми колись із батьком до них приходили. Неприємний чоловік.
— Погано вас прийняв? — спитав я, усміхнувшись.
— Зачинив перед нами двері, — відказала мати. — Ревнував свою жінку до батька.
Розмова мені надзвичайно подобалася, бо дістав для своєї історії золоту інформацію, окрім того, як то кажуть, із перших рук.
— Підстав не було, — сказала спокійно мати. — Щось там у неї з батьком трохи крутилося ще до того, як зустрів мене, але вона була вже одружена, отож батько й відступивсь.
Що ж, сповіщення цілком збігалося з тим, що сказав брат, але брат казав, що відступилася Калиновська, не захотівши руйнувати родини, мати ж сказала, що батько.
— Але ж вона до нас приходила, — сказав я.
— Приходила, бо горе їй робив той навіжений, — сказала спокійно мати. — Ревнував до батька, бив і з дому виганяв, часом напівголою на мороз. От вона й приходила й просила, щоб ми пішли до нього й засвідчили: жодних підстав ревнувати — нема. Притому просила, щоб обов’язково пішли разом. Батько не хотів, та й мені це не подобалося, бо муж і жона, як то кажуть, одна сатана і втручатись у чуже життя не годиться. Але плакала й просила, щоб ми до неї пішли.
— І той ревнивець не захотів із вами розмовляти?
— Еге ж, — сказала мати. — Ще й вилаяв послідними словами.
— Цікава історія, мовив я. — Але, по-моєму, Калиновська до вас продовжувала заходити.
— Так, сказала мати. — Попросила в мене на те дозволу, бо їй ні з ким було й поговорити. Із сусідами про таке побалакаєш — уся вулиця загуде. Ото й приходила виговоритися й поскаржитися. Нещасна була.
— А потім вони виїхали в Київ?
— Не виїхали, а той шаленець її вивіз. Батько дуже хворів, якось повертався з поліклініки й випадково зустрів її в парку з дитиною. І те мале щеня нащавкало батькові, що мама, мовляв, говорила з чужим дядею. А для шаленця — це як олія на вогонь. Ніби сказився!
— Але ти ж знала її адресу, коли запросила на батьків похорон?
— Так, — сказала мати, — бо прибігла в сльозах, сказала, що виїжджають, і попросила дозволу писати листи. Ну, ми трохи й листувалися. Батько не писав, тільки я.
Дивовижно, але Íрина адреса завжди була в нашому домі, а я, мов дурний, її розшуковував.
— Та вчителька казала, — мовив я, — що живе десь на Жилянській.
— Ну, може, вони квартиру змінили, бо після батькової смерті Калиновська не озивалася. А до того жили на Дружби народів.
— У Калиновської був інсульт, знаєш? — спитав я.
— Та що ти кажеш! — оживилася мати, бо все, що стосувалося до хвороб, її найбільше цікавило, принаймні про свої болячки, явні і гадані, любила вельми докладно розказувати. — То вона лежача чи ходяча?
— Не знаю, — сказав я. — Просто її дочка сказала: був інсульт, а в якій формі, не сповістила.
Мати знову на мене пильно подивилася. Ця інформація їй видимо сподобалася, бо вістила, що я не був близький до дочки Калиновської.
— Коли лежача, мають клопіт, — сказала. — Найбільше, чого боюся, щоб і мене не розбив інсульт і щоб не була лежача. Ліпше отаке зразу: щоб не мучитись самому й не мучити інших. Тому вона, мабуть, і не писала.
Дивне тут було одне: мати, не криючись, писала Калиновській на її домашню адресу, а не до запитання, отже, ревнивець про те листування знав, отже, дозволяв жінці листуватися ще до того, як ударив її інсульт; зрештою, не з батьком та листувалася, а таки з матір’ю.
— Довідайся у т і є ї про той інсульт, — мовила мати. — Чи лежача вона, чи ходяча? А я ж бо думала, чого вона перестала писати?
— Гаразд, — сказав я. — Довідаюся, але не раніше вересня.
— Вона одружена — о т а? — спитала мати, по-особливому на мене позирнувши.
Уживала щодо Іри неозначених форм: "тієї", "ота", а це значило, що симпатії до "щеняти", що донесло батькові на рідну матір, не відчувала.
— Не знаю, — збрехав я. — Чого б мав про те розпитувати?
— А цікавишся цією історією, — прозірливо сказала мати, пильно мене обзираючи, ніби сподівалася, що я знічуся, чи шукала в мені шпарки, аби зазирнути: брешу я чи ні… Але я був незворушний і спокійний, як верблюд.
— Чому б і ні, — мовив. — Калиновська до нас заходила, і мені здалося, що й тобі буде цікава ота моя несподівана зустріч.
— Справді, таке часто не трапляється, — задумливо сказала мати. — Але не здумай до неї, коли неодружена, підбивати клинці, — сказала раптом цілком категоричним голосом.