Сулима підняв руку, закликаючи до тиші.
— А злота у фортеці достобіса? — пролунав раптом хриплий голос. — Але правду кажи, отамане!
Сулима метнув гнівний погляд на той голос:
— Не знаю, скільки злота у Кодацькій фортеці, осавуле Кирпо, бо не лічив його.
— Кирпо, готуй капшуки та на пояс їх чіпляй! — глузливо крикнув Дмитро Гуня. — Гляди, ще й пояс не витримає, шаровари спадуть!
— Він його в пазуху нагребе, — почулося з іншого боку.
Майданом пронісся сміх.
— Не в злоті річ, осавуле Кирпо, — заговорив Сулима. — Я з десяток фортець на своєму віку брав, але так і не нажив злота-срібла. Бо не за злото б'ємося ми, запорозькі козаки, не за червінці, а за волю свого народу! І єдина нам плата за кров нашу, за голови наші, зложені в боях, — вічна шана і дяка народу нашого вкраїнського. А це — найвища плата, яку тільки можна одержати. Так я кажу, товариство?
-Так, батьку, так! — відповів майдан.
А Сулима вже далі гримів:
— Коли ви, українські козаки, не хочете ходити у ярмі, коди ви багнете, щоб Січ наша твердинею стояла на страх ворогам, як надія поневоленого люду, збирайтеся у похід. Я був на розвідці біля фортеці. Вона міцна, а мури її високі, а рови її глибокі, та немає таких фортець, яких би не взяло товариство. Чи так я кажу?
— Так, батьку, так!
— Зруйнуємо Кодак, і вся тут мова! — крикнув Дмитро Гуня. — Щоб і духу лядського не було на Дніпрі!
Стрепенувся Сулима, ніби виріс на очах у козаків, а дужий голос задзвенів молодо і завзято:
— Хто не боїться смерті, хто хоче погуляти зі славою, ворогам голови постинати, християнський люд з неволі визволяти, хто хоче, щоб слава нашої матері Січі ще вище злетіла, — збирайтеся в похід!
Загудів, заклекотів майдан, наче велетенський вулик:
— Смерть ворогам!
— Скуштують пани козацьких шабель!
— У похід, братове!
Кошовий підняв булаву, майдан поволі затихав.
— Панове молодці! — сказав кошовий. — Я радий, що ви всі як один відгукнулися. І вірю, що лядська фортеця буде в наших руках. За давнім звичаєм, як водиться, треба перед походом вибрати похідного отамана. Вибирайте самі, кого волієте.
Гнатові здалося, що першим крикнув: "Сулиму!" — Дмитро Гуня, потім клич той підхопив Остряниця, тоді Савран, а далі увесь майдан:
— Су-улиму-у!
Сулима зняв шапку, вклонився на всі боки.
— Дякую, шановне товариство, за ласку та довір'я. Але є ще достойніші мене отамани. Їх і вибирайте.
— Сулиму-у! — заревів майдан. — Волимо Сулиму-у!
Як і велить звичай козацький, Сулима тричі відмовлявся, але на січовому майдані і втретє загуло:
— Сулиму-у-у!
Розділ четвертий
Гнат востаннє цюкнув сокирою, і високий граб, тріснувши, почав хилитися, здригаючись і поскрипуючи гіллям.
— Стережись!
Ярема відскочив убік, граб важко гуркнувся на землю, ламаючи кущі... Вдвох з Яремою вони швидко обрубали гілля й заходилися клинами розколювати стовбур на дві рівні половини. По всій балці стояв тріск, чулося цюкання сокир, гомін козаків, гупання зрубаних дерев. Роботи вистачало всім. Треба було чимало нарубати лісу, поколоти і збити міцні та легкі містки, котрі штурмові загони перекидатимуть через рів Кодацької фортеці, і драбини, по яких вони видиратимуться на мури.
— Витягуй люльку та закуримо, щоб за нами ніде не журилися, — запропонував Ярема, як вони впоралися з грабом.
Ледве присіли, як почувся сердитий окрик:
— Чого шаровари протираєте, лайдаки? А рубати ліс за вас хто буде?
Гнат оглянувся, до них підходив осавул Кирпа.
— А хоч би і ваша милість, — спокійно мовив Ярема. — Не велике ви цабе, пане осавуле, як і сокиру в руки візьмете. А ми не лайдаки, а — козаки!
Гнат з подивом глянув на побратима. І не боїться отаке казати. У п'ятнадцять літ треба бути сміливим, щоб різати у вічі правду. Як он Кирпу пересмикнуло від тих слів! Не те що почервонів, аж почорнів. Наче хто в шаровари йому їжака всунув.
— Слухай, лайдаче, що тобі старшина велить! — закричав Кирпа верескливим голосом. — Розійшлися, далі нікуди! Вже й батькувати починаєш. Шеляга за душею немає, а на старшину рота дере.
— Не шелягом цінується людина, — на диво спокійно відказав Ярема. — В декого шелягів, може, забагато, а кебети чортма! Пихи ж тої на десятьох вистачить, от і горлопанить, як дурний із-за вугла!
— Голота! — крізь зуби процідив Кирпа. —Та я таку сірому, як ти... Та я тобі карка зломлю, та я...
А тут де не візьмись — Дмитро Гуня. Так і підскочив до Кирпи потемнілий, аж руки трясуться від обурення.
— То ти пан, виходить? — Гуня був ладен з кулаками кинутись на Кирпу. — Пан, питаю? А ми хто? Бидло? Хлопи? Чули вже! Сюди, на Запоріжжя, ми прийшли, щоб людьми стати, а не бидлом. А ти в пани прешся? На шиї нам хочеш сісти? Не вийде!.. З тебе такий старшина, як з моєї сокири плавець. На ось!.. — і скрутив Кирпі дулю — Понюхай, чим пахне! Чого кирпу вернеш? І затям: я все життя панам сала за шкіру заливаю. І тобі заллю.
Вони вже ладні були вчепитися один одному в петельки, як раптом пролунав спокійний, трохи насмішкуватий голос:
— А чого це ви, як ті півні, понастовбурчували пір'я? Біля них стояв Сулима.
— Та ось... — Гуня важко дихав, — в козацькі пани лізе один злостивець. А я до нього в хлопи збираюся йти.
— Пане отамане курінний! — Кирпа підбіг до Сулими. — Що ж це таке виходить? Ніякої тобі поваги до старшини. Такі огурні та строптиві, що хоч кіл на голові теши!
— Повагу, осавуле, треба ділом заслужити, а не криком, — спокійно мовив Сулима і додав з жалем: —Ех ти, осавуле! Не той у тебе дух.
— Але я старшина! — закричав Кирпа, і його торбинки на поясі так і затряслися. — Я старшина, і вони мусять мене слухати! Я Тм не простий козак-сірома!
— Не простий козак-сірома, кажеш? — поспитав Сулима, і очі його звузилися й потемніли. —Ну, коли вже ти старшина, то ось... — Сулима мовчки взяв у Гната сокиру, підійшов до ясена і легенько цюкнув, але сокира так і вп'ялася в деревину по самий обух. — Коли ти старшина, то витягни сокиру.
— Нам це не в забарі... Одною рукою?
— Тягни одною, — знизав плечима Сулима. Кирпа хвацько підбіг до ясена, схопив сокиру, рвонув на себе, але сокира — ні з місця. Кирпа тоді щосили засмикав, піднатужився, аж шия почервоніла.