— Почекайте! — крикнув Потоцький до гармашів, загледівши, що вершник розмахує руками. — Хлопи надумали здатися і вислали посла.
По хвилі до Потоцького на кривій клячі, то шкандибала, звісивши голову трохи не до самої землі, під'їхав дав підстароста Пшеджимирський. Нещасна конячина, ледве додибавши до Потоцького, впала з усіх чотирьох, а пан підстароста, мелькнувши йогами, велетів у кучугуру й загруз там, тільки ноги звідтіля стирчали. Регочучи, жовніри витягли пана підстаросту, поставили його на ноги.
— Ваша малість! — досить бадьоро вигукнув пан підстароста. — Дозвольте доповісти. Підстароста корсунський Пшеджимирський. Я повернув вашій милості Хорсунь!
— А реєстровці де? — похмуро запитав польний гетьман.
— Подалися із Скиданом, — поскаржився він. — І коней забрали, а мені негодящу клячу зоставили.
— А скільки в Корсуні лишилося вірних нам козаків?
— Один, ваша милість! Він не зміг виїхати навстріч вашій милості, бо в нього перебиті ноги. Але серцем він з нами!
— Бидло! — крізь зуби процідив Потоцький і навідліг оперіщив пана підстаросту нагайкою. — Глузувати надумав, пся крев! — Крикнув до ротмістра: — Всипте київ цьому палові і заодно відріжте йому і другий вус!
Гусари з гетьманської охорони заходилися молотити пана підстаросту, але той підняв такий вереск, що Потоцький поспішна вскочив у карету й зачадив дверці.
Спинившись в Корсуні на день, Потоцький розіслав хоругва в навколишні села з наказом палити й нищити все на своєму шляху. Потім велів привести до нього першого-ліпшого корсунського діда. В містку майже не лишилося людності, козаки й міщани пішли із Скаданом, лише де-де можна було побачити ветхого діда чи бабу. Спопавши на одній вулиці старого, гусари тягли його до гетьмана…
— Слухай, хлопе! — крикнув Потоцький, сидячи в кріслі біля печі. —Та хочеш, щоб я подарував тобі життя?
Старий, не дивлячись на гетьмана, буркнув у сиві вуса:
— З брудних рук навіть власного життя не хочу брати!
— Я велю тебе скарати на горло! — крізь зуби процідив Потоцький.
— Знайшов чим лякати, — знизав плечима старий. — Я своє вже віджив, можна й на той світ.
І плюнув Потоцькому в лице.
Діда витягли надвір і відрубали йому голову.
— Шукайте другого діда! — крикнув Потоцький ротмістру і застогнав. — У-у, сто даблув!.. Швидше!
Невдовзі притягли другого діда, малого, сухого, наче підліток, лише кістляве, пооране зморшками лице виказувало його вік.
— Слухай, старий, — скривився Потоцький. — Я простудився в дорозі, і давній ревматизм не дає мені покою. Аж ноги виламує.
— Ваша милість! — жваво відгукнувся дід, блискаючи маленькими, напрочуд жвавими очима. — Чи не краще було б сидіти вдома? Чого його по світу воловодиться? І ноги тоді б не крутили. Я ось старий дід-збудь вік, то й сиджу в Корсуні й не рипаюсь.
— Замовчи, старе луб'я! — визвірився гетьман, але новий приступ ревматизму хутко його втихомирив. — У-у, сто дяблув!.. Слухай, старий, ти хочеш злото мати? Дістань мені зілля.
— Якого це зілля, ваша милість?
— Щоб ноги не крутили. Від ревматизму. Ви, чернь, без ескулапів обходитеся, і ваше зілля ліпше, ніж наші ліки. Я заплачу тобі.
— Еге, он воно що, — аж свиснув дід з подиву. — У бідного пана крутять ніжки. Діло, виходить, таке. Якщо я вилікую панові ноги, то пан ще швидше побіжить по Україні. Ні, ваша милість, селянське зілля не для панських ніг.
— Я велю стяти тобі голову!
— О, пан дуже великої думки про мою голову! — посміхнувся дід. — Аби панові повикручувало ноги, я ладен і голову зложити.
...До третього діда гусари поткнулися було в хату, але він стрів їх сокирою. Першого так обамбурив, що той і не тріпнувся. Збиваючи один одного з ніг, гусари сипонули з хати, збилися у вузьких дверях, і дід встиг ще двох прикінчити... Розлючені гусари підпалили хату і стояли, доки вона не згоріла. Дід так і не вибіг з вогню...
Втративши всяку надію знайти діда-травника, Потоцький велів нагріти йому піску... В надвечір'я доповіли, що до нього проситься якийсь пан Драбковський. Потоцький, гріючи ноги в торбі з піском, велів впустити. Пан Драбковський — коротконогий пузатий шляхтич з товстим м'ясистим носом й переполошеними очима — впав на коліна біля торби з піском.
— Ваша милість, рятуйте! Я — пан Драбковський, уродзоний шляхтич, а мене, наче шолудиву собаку, вигнали з міста. Козаки бунтаря Скидана захопили моє містечко, мене виштовхнули в плечі, а самі заперлися за мурами.
— Багато козаків? — похмуро запитав Потоцький.
— Тисяча буде, ваша милість! Та чернь моя до них пристала, міщани. Уклінно благаю вашу милість повернути мені містечко і все майно, яке захопили ті лотри.
— Розтирай ноги! — буркнув Потоцький.
Пан Драбковський витріщився, не знаючи, в чім річ.
— Ноги розтирай, пся крев! — закричав Потоцький, і пан Драбковський, стоячи на колінах, заходився квапно масажувати гетьману набряклі литки...
Розділ сімнадцятий
Під вечір передові хоругви Потоцького підійшли до містечка Драбівка. Вночі перепався мороз, сніг пом'якшав, осів, яскраво сяяло призахідне сонце. Сніг великими ком'яхамй налипав до гарматних коліс, коні надривалися... Потоцький квапив передові хоругви захопити містечко до настання темряви. Не ночувати ж серед степу! Але й узяти містечко не так було легко. Драбівку оточувала болотиста гола рівнина, де чавкало під ногами і сніг плив з водою й багном. За болотом виднівся глибокий рів з крижаною водою.
На валах містечка аж чорно від повстанців, стоять, люльки смалять, знічев'я дим пускають. Ні метушні й тим більше неспокою чи тривоги. Ніби висипали на вал з нудьги. Та ледве хоругви підійшли ближче, як вал огризнувся шквалом вогню: вдарили гармати, самопали. Жовніри відступили.
Потоцький спинився на безпечній віддалі, у видолинку, зібрав поручників усіх хоругов, вичитував їм:
— Я бачу не шляхетське лицарство, а череду! У моїй голові не вкладається, як це славні лицарі Речі Посполитої задкують перед черню! Щоб до ночі містечко було взяте! Вперед! Вас чекає слава!
Підбадьорені гетьманом, поручники хвацько повели свої хоругви на приступ, але з містечка ще гучніше вдарили гармати й самопали. Зафурчали ядра, полетів сніг з багнищем, заляпуючи жовнірів.