— Такий білий-білий сніг, — прошепотів Павлюк.
— Ти кого побачив? — запитала вона, пильно дивлячись йому в очі. — Кого ти щойно побачив?.. Чому ти мовчиш? Ти її побачив, я знаю. Ту, другу, котра не дає тобі спокою, котра болем стоїть у твоїх світлих очах…
Він мовчав... Марина відступила од нього і наче розтанула в білому снігу.
...Тої ночі йому снилася Олена. Дивно снилася. Вони йшли вишневим садом. Вишні квітли, білі-білі, наче молоком облиті. А за садом лежав сніг. Кучугурами. Увесь світ був завалений снігом, а вишні квітли.
-— Незвичайно якось, — мовила Олена, — вишні цвітуть, а всюди сніг лежить. Що зараз – весна чи зима?
— Зима, — відповів Павлюк. — А вишні квітнуть тому, що ти біля мене... Тому, що ти є на світі.
Олена тихо посміхалась.
— В день святої Катерини я поставила гілочку у воду. Коли гілочка зацвіте до Різдва, то вийду заміж.
— За кого?
— Ще не відаю... Ось почнуться різдвяні ворожіння, поворожу й дізнаюся. Візьму конопельок, опівночі тричі обійду навколо хати і посію конопельки.
Олена тихо заспівала:
Я, святий Андрію,
Конопельки сію,
Дай, Боже, знати,
З ким весілля грати…
Павлюк дивився на неї здивовано.
— Вночі мені мусить хтось приснитися, — казала Олена. — Хто прийде конопельки жати, той і буде моїм судженим.
— Хіба не я твій суджений? — вигукнув Павлюк. — Адже ти обіцялася? І я кохаю тебе. Я всі ці роки думав про тебе.
— Не знаю... Нічого не знаю...
Якось боляче глянула на нього і щезла...
А вишневий сад снігом занесло...
"Але ж я мушу йти і жати її конопельки", — подумав Павлюк, схопив серпа і побіг... І буцімто бачить він, що конопельки Олени вже кимось скошені...
— Хто? — прошепотів Павлюк і прокинувся.
"До чого цей дивний сон? — подумав він сполошено. —
Де зараз Оленка? Чи хоч жива вона? Сад серед снігу... Конопельки... До чого цей сон?..
" За вікном стояла біла від снігу ніч.
Розділ чотирнадцятий
...Олена виглянула у вікно і обімліла: вуличкою мчали гусари. Вона якусь мить дивилася на одного з них, що мчав ближче до вікна, і зір її бозна й для чого фіксував кожну деталь його залізного вбрання: шолом із шишаком і шматиною тканини, що розвівалася в нього за спиною, груди, закуті в панцир, металеві наручники сягали аж до ліктів, в одній руці тримав щаблю й розмахував нею, а біля сідла в нього висів палаш і стирчала бойова сокира. В лівій руці тримав довжелезний спис з прапорцем на кінці, такі ж списи з такими ж косинцями-прапорцями були й у інших гусарів. Ось вперед вирвався вершник без панцира, в кольчузі, поверх якої була накинута чорна шуба з білими вилогами, і щось закричав...
І тої ж миті Олена ніби зі сну пробудилася.
— Вставай, Романе, ляхи в селі! Гусари вулицею мчать!
Роман схопився... На вулиці закричала жінка.
— Влипли, — тільки й мовив Роман і став поспіхом одягатися. — Скільки пройти доріг і в самому кінці в пастку...
Вбігла молодиця, в якої вони зупинилися на ночівлю.
— Ой, швидше ховайтеся, бо ті іроди вже людей хапають. Тебе, чоловіче, вб'ють, та й усе, а з неї, — кивнула на Олену — ще й познущаються гуртом…
На вулиці кричали жінки... Роман накинув Олені кожушину на плечі, потягнув за руку...
— Швидше... Мо’, городами проскочимо. Тільки б вислизнути з села, а там ми на волі...
У сінях почули, як у дворі дзвенять мерзлі панцири гусарів, хропуть коні, голосять жінки... Роман рвучко відчинив двері, і разом з морозом, сніговою пилюгою на нього ринулися якісь чорні потвори у всьому залізному, грімкотливому, збили з ніг... Його тягнули вулицею, і він краєм ока бачив, що по всій вулиці потвори, закуті в залізо, женуть людей. Та й те, що бачив, видалось йому сном. Все ж таки схопився на ноги, вдарив кулаком у груди чорну потвору, але відчув, що його кулак натрапив на холодне, слизьке залізо й зоставив там шкіру із щиколоток, бо ж надворі мороз. Потім його вдарили в спину, і він полетів у хлів, де вже було повно людей, стукнувся головою в чиїсь ноги, й на нього впав хтось інший... По хвилі свідомість прояснилась, і Роман побачив, що опинився у довгому холодному хліві, на стінах якого густо сидить іній, Олена тримається за руку, а поруч них стоять і лежать нерухомо жінки, дядьки, підлітки, діти... А до хліва вкидають все нових і нових односельців. Ось на порозі виріс ротмістр з хвацько закрученими вусиками, великим носом і булькатими очима. Він був у шоломі із гострим шишаком, в кольчузі, поверх якої була накинута чорна шуба, тримав у руках важкий палаш, з якого стікала кров, і сам важко дихав. А з-за його спини визирали ті чорні потвори у мерзлому, грімкотливому залізяччі…
— Ей, ви!.. Ук-ра-їн-ці-і! — протяг ротмістр глузливо. —Охолоньте трохи в хліві, а ми погріємося у ваших хатах. А коли розігріємось, то прийдемо... Ха-ха!
Гусари загрімкотіли залізом, зарипіли двері, й чути було, як по той бік чіпляли замок.
— Ой, людоньки, та що ж це буде? — почувся зойк.
— Бога зовсім не боїмося, от він і послав нам випробування, — озвався біля Романа маленький сухенький дідок. — Щоб ми в своїй гордині не забували, що все у Божій волі!
— Оленко, ти жива? — запитав Роман і, взявши її руки в свої, підніс їх до губ і почав хукати. — От як ми з тобою влипли! Зовсім уже до Павлюка рукою подати...
Вони стояли посеред хліва в купі людей і поглядали на щілини в стінах, у які дуло холодом і сипало снігом, то на двері, за якими грюкали залізяччям гусари... Люди здригалися й ще тісніше тислися одне до одного, ховаючи всередину дітей, де зберігалося хоч сяке-таке тепло.
— От і бджілки так зимують, — знову озвався маленький сухенький дідок. — Зіб'ються в клубок і гріють одне одного своїм теплом. Ті, що зверху, як замерзнуть, лізуть в середину клубка, а ті, що зігрілися, — нагору...
— Мусимо врятуватися, — прошепотів Роман. — Будь-що! Але як, я ще й сам не знаю.
— Ой людоньки! — знову закричала жінка. — Та ми тут замерзнемо!
— Ой Боженьку, та де хоч ти? Чому не заступишся за нас? Тобі ж видно згори, що чиниться на землі.
— Бог за панами руку тягне...
— Не богохульствуйте! — верескливо закричав маленький сухенький дідок. — Бог усе бачить і пам'ятає. Що кому найменовано, те й буде. І ляхи кари Божої не минуть.