— Не горюй, Гордію, дійде черга й до Полтави, — озивається Остряниця. — Ще посидимо над Ворсклою, послухаємо твого соловейка.
Наближалися до містечка, лунко бемкали, дзвони, міщани висипали навстріч повстанцям. Військо підтяглося, козаки ще гордовитіше всілися в сідлах, маяли прапори, бунчуки, блищали мідні труби сурем.
— Ласкаво просимо, козаки! — гукали міщани.
— А де ж це ваш пан староста, що нас не зустрічає? — питається Остряниця, і козаки весело сміються.
— А ми йому голову відтяли та й відпустили його з миром! — жартують міщани. — Катюга він! Туди йому й дорога.
— Вільних козаків та міщан на хлопів обертав!
— Худобу в нас забирав!
— Не велів нам вибирати війта і сотника, а своїх урядовців садовив. А ті, як оси, нам очі виїдали.
Дід з білими довгими вусами і маленька дівчинка з чорними тоненькими кісками вийшли навстріч, несучи хліб-сіль.
— Не тебе, гетьмане, зустрічаємо, а волю свою! — глухим голосом мовив дід. — Кланяємось до сирої земельки нашій довгожданій волі!
Дід подав Павлюку хлібину, гетьман поцілував хліб і передав його Остряниці.
— Клянусь, що не пошкодую ні сил своїх, ні життя, боронячи вашу волю і хліб святий! — урочисто проказав гетьман. — Слава Україні!
Ще дужче забемкали дзвони, коли павлюківці входили у містечко. Люд виснув на тинах і воротах, даючи дорогу війську. Чимало по вулицях лежало, уткнувшись у землю, польських драбантів.
— Ач, як нас ляшки зустрічають! — добродушно мовив Скидан. — Аж носами в землю повгрузали!
Ось тут і сталося непередбачене. Один з драбантів раптом очуняв, звів голову і випростав руку з пістолем, цілячись у Павлюка.
— Гетьмане, стережись... — крикнув Гордій і прямо з сідла стрибнув на драбанта, вдарив його по руці. Куля дзизнула над вухом у Павлюка. Це відбулося так швидко, що ніхто й словом не встиг прохопитися.
— А бодай би ти скис, лядський недобитку! — і Гордій Чурай так стукнув кулаком драбанта, що той і заковиз. — Тьху! Казав, пане гетьмане, повертаймо в Полтаву, у нас такого не сталося б, — мовив Чурай, зводячись. — Бо в нас у Полтаві ляхів як б'ють, так один раз!
Отамани засміялися, хоч оказія були не з веселих.
Зайнявши Крилов, гетьман відразу ж зібрав старшин на раду. Ходячи по хаті та смикаючи себе за вус, Павлюк викладав свій план:
— Час не терпить! Коли почали — мусимо спішити. Хто захопить верхів'я Дніпра, той і господар становища. В Крилові я розділяю військо на дві частини. Більшу доручаю полковникам Биховцю та Скидану. Задумка така. Мусимо якнайшвидше захопити побільше простору, де б могло розвернутися повстання. В першу чергу треба захопити всі міста і замки Правобережжя і Лівобережжя. Особливо у верхній частині Дніпра. Тому загони Скидана і Биховця сьогодні ж, а найпізніше завтра вранці підуть вгору по Дніпру, захоплять в путі Воронівку, Бужин, Боровицю, а просунувшись ще далі, візьмуть Домонтів і Бубнівку. Дорогою будете руйнувати маєтки й замки, захоплювати зброю і хліб у панських фільварках, обози, коней особливо. Перш за все прилучайте до себе селян та міщан. За Бубнівкою Биховець і Скидан розділяються. Биховець зробить несподіваний напад на Канів, а Скидан в цей час оточує Переяслав. Переяслав треба взяти будь-що, будь-яким способом і будь-якою ціною. Від цього залежатиме наш подальший успіх. У Переяславі заперся з обдуреними козаками реєстровий гетьман Сава Кононович і ворожа нам старшина на чолі з запроданцем Іляшем Караїмовичем, котрі потопили в крові Кодацьку фортецю. Це наші найлютіші вороги, і пощади їм не буде. До того ж в переяславських арсеналах чимало зберігається зброї та пороху. Дійшли до мене чутки, що навколо Переяслава діє багато повстанських загонів, їх треба об'єднати й забрати а собою. Впоравшись з Переяславом, Биховець лишає там свою залогу, а сам рухатиметься в напрямку Чигирина. Гордій Чурай діятиме на волостях. Другий загін війська поведу я. Остряниця лишається при мені. Прямо з Крилова я піду до Чигирина і там очікуватиму Биховця і Скидана. Звідти, як усе буде добре, ми купно вдаримо на Білу Церкву, і таким чином все верхів'я опиниться в наших руках. Ви мене зрозуміли, пани отамани?
— Зрозуміли, пане гетьмане.
Павлюк спинився посеред хати, жуючи кінчик вуса.
— Мо’, що не так метикую, то поправте мене. Мо’, в кого є краща задумка — викладайте.
Отамани переглянулись, зрештою Биховець озвався:
— Я пристаю на думку пана гетьмана.
— Я також, — подав голос Гордій Чурай. — А коли б з Переяслава вдарите на Полтаву, то й зовсім би добре було.
— І я згоден, — озвався Яків Остряниця.
— А чи не вдарити нам спершу на Білу Церкву? — звівся з лави Скидан. — А потім, не зупиняючись, на Бар!
— Що це дасть? — швидко запитав Павлюк.
— Ми загородимо шлях коронному війську на Україну, — уточнив Скидай.
— Але будемо мати у себе за спиною фортеці, повні жовнірів, котрі вдарять нам у спину, — сказав Остряниця.
— А тим часом Сава Кононович з Караїмовичем зберуть своє військо, — вставив Гордій Чурай, — а ми...
— ...опинимося між двома вогнями, — закінчив Биховець.
— Звичайно, такий ризик є, — Скидан почухав потилицю. — Але ж і спокуса велика...
— Швидше вдарити по коронному війську? — запитав Павлюк. — Ні, полковнику, поспішиш — людей насмішиш. Ризикувати повстанням я не буду. Коли ми захопимо Бар і розпочнемо бій з коронним військом, Кононович неодмінно з цього скористається і вдарить нам у спину. А це вже поразка. До того ж ми не встигнемо збільшити свої сили, запастися зброєю, провіантом та порохом. Ми будемо гинути під Баром, а дрібні загони повстанців на Україні сидітимуть склавши руки. Почнемо з верхів'я Дніпра. Тільки очистивши Україну, захопивши фортеці, з'єднавши всіх повстанців в один кулак, можна думати про генеральний бій. І все це треба зробити до осені. До Різдва вся Східна Україна мусить опинитися в наших руках. Коронне військо збереться не раніше глибокої осені, ось тоді ми й дамо бій Конєцпольському. Але де саме, в Білій Церкві чи в Барі, покаже час і обставини . То як, пане полковнику? — повернувся він до Скидана
— Пристаю! — твердо мовив Скидан. — Сьогодні ж рушаю на Переяслав.
— На цьому раду нашу й закінчимо! Пани отамани хай займаються своїми справами, а до мене покличте писаря.