— Не боїтеся, пане гетьмане, по леваді ходити?
— А чого? — посміхнувся він.
— Русальна ж неділя нині, — Марина зашарілася. — Сьогодні русалки з Дніпра виходять, бігають у полях, на деревах лазять. Ще залоскочуть.
І пішла, погойдуючи відрами.
— Марино! — гукнув раптом Павлюк. — Дай я ще нап'юся. Хмільна в тебе вода.
— І чарівна... — додала вона, спинившись. Павлюк махнув рукою.
— Я вже давно причарований.
— Хто ж вона? — тихо запитала Марина й потупила зір. — Ви її кохаєте, пане гетьмане? Я бачу у ваших очах тугу і смуток за нею.
Він підійшов ближче до неї, Марина звела очі, в яких горіли зорі. Скоряючись якомусь незнаному, раптовому пориву, Павлюк рвучко нахилився до неї і поцілував дівчину в лоб.
— Як покійника цілуєте, пане гетьмане! — Марина швидко пішла, і чути було, як з відер хлюпала вода.
"Ото теля! — сам себе подумки покартав Павлюк. — Дівчину не зумів поцілувати... Теж мені вояка!.. А ще гетьман!"
...Тепла зоряна ніч нависла над Черкасами. Павлюк лежав на сіні, заклавши руки за голову, і слухав, як співали десь на кутку дівчата... А з думки не йшла Олена... Сколихнула Марина її образ, тепер і дітися нікуди... Олена... Оленка... Кохання його перше й останнє... Далека юність...
— Оленко... — він гладив її важку косу, зазирав у очі. — Я не хочу бути бидлом у пана. Подамся в реєстрові козаки. Хоч і мала, а все ж воля. Та й зброя буде при мені, не дам себе в обиду. Все ж таки не хлоп у панському фільварку. А ти чекай мене, я повернуся. Безпремінно повернуся...
— Панам хочеш служити? — сердито запитала Олена.
— О ні... Реєстрові козаки захищають Україну від татар.
— Станеш отаманом — забудеш мене.
— Тебе забути? — він несміливо цілував її. — Нема в мене такої сили. Як пісок на камені зійде, тоді я тебе забуду. Чекай!..
Не дочекалась його Олена. Люті грабіжники напереп'ят стали їхньому коханню. Коли він уже сотником у село повернувся, то, власне, й села вже не було. Самі бовдури обгорілі. А дівчат татари в ясир погнали. І його Олену... Запекло в нього тоді на серці — й досі пече... Над ним висіла зірка, і він з болем на неї дивився. Оленку бачив. З неба простягала до нього руки... Співали дівчата, на леваді сюрчали коники, був тихий, теплий та гарний вечір, мирний, спокійний... А біль у серці не минав... Та ось зірка над ним зникла. Двоє очей пильно на нього дивилися.
— Марина?
Вона тихо сіла поруч. Він звівся, узяв її руку.
— Ти думаєш про неї? — тихо запитала Марина.
— Думаю...
— Тобі боляче?
— Боляче...
— Ти її кохаєш?
— Ой, Марино... — він зітхнув. — Розійшлись наші дороги навічно. Вона в неволі потерпає, коли жива ще, а я ніби й на волі... Та що з того... Краще б я за неї в Крим пішов.
— Не треба печалитись, гетьмане, — м'яко мовила дівчина. — Тебе ще любитимуть. Ти на святе діло людей піднімаєш. Тебе кохатимуть. Хочеш, я тебе покохаю? І буду чекати тебе з походу. Все життя чекатиму. Я терпляча. Аби тільки в тебе серце не боліло.
Він подивився на неї, як на диво яке.
— Я хочу, щоб ти, гетьмане, був щасливим, — прошепотіла Марина. — Щоб у твоїх світлих очах ніколи не було смутку і болю.
— Ти хороша... Чиста... Свята... Ще зустрінеш хлопця. А я... Сьогодні тут, а завтра там... Не знаю, що мене чекає. Може, й плаха. А ти будь щасливою, дівчино чарівна.
Він обняв її, але вона легко вислизнула з його обіймів і зникла, наче її й не було...
— Пильнуй!.. Пильнуй!.. — обізвалася варта біля брами.
— Я чекатиму тебе, гетьмане-е!.. — пролунало у вечоровій тиші.
Розділ шостий
Відтоді, як у Зеленій Гуті побував гонець гетьмана Павлюка, минуло кілька тижнів. Село наче вимерло. Чоловіки, захопивши в панському маєтку коней, подалися на Січ, в селі зосталися жінки, діти та старі діди, котрі хоч і хотіли ще козакувати, одначе на коней не здужали вилізти. Та ще панотець Никодим самотиною доживав свій вік при ветхій сільській церковці, і обоє вони (церква й панотець) від старості вже ледве купи трималися. Церковка була прадавня, ще бозна-коли збудована в часи Великого Литовського князівства. Никодим жив мріями про нову церкву і якось було заїкнувся про це колишньому панові, але той на нього таким кривим оком подивився, що Никодим і язика прикусив.
— Ми вам, схизматам, швидше домовини зрихтуємо, аніж православну церкву! — крізь зуби процідив пан дідич, котрий був, як і все панство, уніатом-католиком І люто ненавидів православ'я. Панотець Никодим більше до пана не рипався і навіть дзвонаря частенько прохав:
— Ти вже того, Мусію, не дуже в дзвони калатай!
— Так як же дзвонить, щоб і тихо було? — дивувався дзвонар. — Та це все одно, що без голосу співати.
— Полегеньку дзвони, потихеньку, — повчав панотець дзвонаря. — Щоб пану менше вуха бевканням мозолити, бо погрожує костьол збудувати і всіх нас в уніати пошити. А істинно православна душа і серце почують глас Божого дому.
Дідич не встиг збудувати костьол, на щастя, помер. А мо’ Господь його до себе на суд правий забрав, аби той лиходій більше не капостив на білому світі. А новий панич хоч і лядської породи, та не лихий. Цього ще можна терпіти, хоч і не збагнеш, хто він: католик чи православний. А пані його Олена й зовсім добра, бо одновірка. Никодим якось натякнув їй, що дім святий уже на ладан дише, шашіль дерево поточив, балки та стропила вже струхлявіли, стіни ледве не валяться...
— Цього літа, панотче, збудуємо нову церкву, — сказала Олена. — Я побалакаю з паном Матусевичем, думаю, він не поскупиться.
Панотець від тих слів ожив. Пані Олену хвалили в селі, казали, що молодий панич світу білого без неї не бачить. Буцімто вона й не панського роду, а проста селянка, тому й сердечна та людяна. Никодим довгими ночами, коли не спалося, вже обмірковував, скільки треба лісу на нову церкву, та все молився і прохав Бога, аби він послав пані Олені довгий та щасний вік.
Та згодом таке пішло на Україні, що не до церкви. Закрутило, як у повінь вода. Почали горіти фільварки, селяни озброювались косами й гуртами на Січ утікали. Докотилася та хвиля й до Зеленої Гути. Никодим зітхає: спорожніло село. І панотець змирився з думкою, що й цього літа, мабуть, не освячувати йому нової церкви. Та воно літо-друге й зачекати можна, здобули б люди волю, щоб кляті уніати не душили православ'я. З такими думками і жив панотець. В церкву тепер частіше навідувалися жінки, молилися за своїх чоловіків, прохали у Всевишнього ласки і доброї долі. А коли жінки, помолившись, розходилися, панотець крекчучи вмощувався на вигоні біля церкви і довго сидів, дивлячись прямо попперед себе. Іноді до нього підсідали діди, смоктали люльки, гомоніли.