Козаки Остряниці, раді негаданій підмозі, вискочили з-за возів і кинулися навперейми піхотинцям. Так разом і гнали ворога. Та все ж поляки першими встигли добігти до мосту через Сулу. То був єдиний шлях втрапити у місто. Кожен прагнув будь-що врятувати свою голову ї першим вискочити на рятівний міст. І, як завжди буває в таких випадках, на мосту зчинилася колотнеча. Змішалися кінні і піші, давили один одного, калічили... Коні топтали людей, самі падали і загороджували міст... А козаки з гиком та свистом вже вирубували тих, хто лише добігав до мосту.
— Ага-га-га! — не вгавав Гуня. — Крицею чухайте ляшкам спини!
Паніка на мосту спалахнула з новою силою. Людей і коней збилося стільки, що старий міст не витримав... Почувся тріск, міст проломився, клубок сплетених тіл полетів у Сулу...
— Жаль... — спинив Гуня свого коня біля пролому. — Коли б не міст, ми сьогодні побували б у Лубнах!..
Хоч і ціною великої крові, але бій під Лубнами повстанці виграли. І все ж він не приніс гетьману бажаної радості. Надто відчутними були втрати, надто сильно було спустошене козацьке військо цілоденною битвою, аби думати про штурм Лубен, де в замку зачинився Потоцький. До всього ж кінчався порох, козакам роздали останні кулі. Вночі гетьман велів відходити на Миргород, де стояли великі селітряні варниці повні порохові льохи. В Миргороді Остряниця гадав не лише запастися порохом, а й дати війську спочинок і, по можливості, по повнити його повстанськими загонами, котрі діяли побіля міста.
Забравши з собою не лише поранених, а й убитих (їх мали поховати подалі від Лубен, аби ворог не поглумився над мертвими героями), військо почало нечутно відходити. В покинутому таборі всю ніч горіли багаття, Потоцький був певний, що козаки вранці кинуться на приступ міста, тому велів всю ніч укріплювати замок.
Цього разу Остряниця був обачнішим і вислав попереду війська посилену розвідку. Хоча козаки й були виснажені довгим переходом до Лубен, потім битвою, але ніхто не скаржився і не нарікав на долю... Чорна ніч поглинула повстанське військо. Попереду їхали кінні сотні, за ними скрипіли вцілілі вози з пораненими та вбитими, замикали піші козаки, в яких пропали коні, селянські та міщанські загони. Ніхто не гомонів, лише чулося, як поскрипували вози та в гарячому маренні стогнали важко поранені.
Так минала ніч.
Гетьман їхав у голові колони.
Дмитро Гуня кілька разів пробував було заговорити, але Остряниця вперто відмовчувався, міцно затиснувши в зубах погаслу глиняну люльку.
На душі в гетьмана було тяжко.
Іноді йому хотілося кинути все і гнати, гнати коня світ за очі, аби втекти від ції чорної розпачливої ночі і щонайперше від своїх гнітючих думок. А втікши, повернути коня в Голтву, пустити його пастися на оболоні. Викупатися і свіжому та бадьорому попростувати до маленької хатини в глухім завулку, щоб відчути на своїй шиї ніжні й покірні Орисині руки... І забути про все на світі... Зрештою, він людина, і йому вже не сімнадцять і не тридцять. Мусить він хоч у другій половині свого життя мати сімейний затишок. Відколи себе пам'ятає — з сідла не злазить. Походи, битви... А жити вже лишилося небагато. То коли ж він зупиниться й пустить коня пастися на оболоні?
Скриплять у пітьмі вози.
Скриплять, везучи вбитих...
А вони, ті, хто поліг під Лубнами, хіба не хотіли сімейного затишку? Багато з них покинуло свої сім'ї і пішли битися за кращу долю і волю. І випили свою гірку чашу до дна. А ти, гетьмане, живий, а нидієш. Ті, що на возах лежать, смерть свою зустріли, як і подобає лицарям. А хіба вони не хотіли жити? То чого ж ти, гетьмане, нарікаєш на свою долю? Легкої перемоги захотів? А де й коли здобували волю граючись? Ти багнеш щастя. А що таке щастя? Сулима казав: щастя — це боротьба за щастя підневільного люду. І Павлюк так боровся, і сотні, й тисячі інших, котрі полягли за щастя інших. А ти хочеш його лише собі та Орисі? "Ні, ні, я так не думав… Просто я втомився. І, може, трохи занепав духом..." Тоді вижени геть чорний відчай, розвій важкі думи по широкому полю. Доки живеш — доти й борися. В цьому щастя. А якщо повезуть тебе на возі, то щоб за тобою дві жони йшли: честь твоя незаплямована і слава твоя горда, лицарська.
— Батьку, вже крайнебо палає, — тихо озивається Гуня.
Остряниця, урвавши свої думи, звів голову. Над полем сіріло, далина вже далеко проглядалася. Схід палахкотів і бризкав малиновим соком. Обрій також був червоним.
— То наша кров козацька, — сам до себе мовив гетьман.
Військо виходило на битий шлях.
Остряниця спинив коня і довго дивився на шлях, що губився в ранковій млі, зникаючи в кривому обрії. Віяв тихий ранковий вітерець, набирав у полі розгін і вже за далиною гудів і шарпав почервонілі хмари. Навколо ні душі. Далина та ген прадавні могили... Тільки чути, як дихає в ранковій млі земля, важко, гірко. Чи так вчулося. Он біліє людський череп, курай з очей виростає. Вічна, прадавня земля...
— Ось тут ми й поховаємо своїх товаришів.
Гетьман спішився і, взявши лопату, пішов понад битим шляхом. На взгірку спинився, постояв, дивлячись на всі чотири боки світу: далина, далина неозора. А ген-ген село в яворах...
— Добре тут лежатиметься хлопцям! Їхатимуть люди битим шляхом, за їхні праведні й благочестиві душі помоляться. А ще грози гримітимуть над ними і рясні дощі литимуть. І сонце щедро їм сяятиме, і віки так линутимуть. А в селах півні на світанках кукурікатимуть і будитимуть звитяжне товариство.
Перехрестився, з хрускотом загнав лопату в тверду землю, якої ніколи не торкався тут плуг... До сходу сонця викопали козаки братську могилу, глибоку й простору... І ніби сам степ заспівав;
Козака несуть
І коня ведуть,
Кінь головоньку клонить.
А за ним, за ним
Його дівчина
Білі рученьки ломить…
З першим променем сонця опустили у вічну домовину полеглих товаришів...
Увійшовши в Миргород, Остряниця до пізнього вечора не знав і хвилини вільної. Хоч як не валила втома з ніг, а про спочинок годі було й думати. Перш за все облазив порохові льохи в замку, простежив, як вантажили на вози бочки з порохом, вишукував свинець і ділив його між сотнями, аби негайно козаки виплавлювали кулі, розсилав по волостях гінців, щоб сходилися до нього загони, і лише пізно ввечері, ледве тягнучи ноги, зайшов до хати. Сів на лаву, притулився спиною до стіни...