— Що тут коїться?
— А нічого, пане гетьмане. — Хрущиха взялася в боки. — Наше це, жіноцьке діло. Не ваше молотиться, то й не встрявайте! Оту відьмочку, чарівниченьку оту в білій льолі, хочемо скупати в Голтві, щоб не капостила вдруге християнському люду! — І крикнула жінкам: — Чого стоїте? Тягніть чарівницю до води! Щоб більше нам мани не пускала!
— Стривайте! — крикнув Остряниця. — Чим завинила ця жінка?
Юрма обурливо загаласувала:
— Чарівниця вона зла!
— Відьомське кодло!
— Ляхів у місто закликала!..
— Ради Бога, не галасуйте, як сороки! — підняв руки гетьман. — Хай одна з вас говорить. Ось хоч би пані сотникова, як найязикатіша!
— І скажу! Я нікого не боюся, я на свою руку живу. Знайте, пане гетьмане, що Оришка, — показала на зв'язану дівчину, — відьма і чарівниця найсправжнісінька. Не вперше нам шкодить, та не було нагоди її спекатися.
— Корів ночами доїть! — почувся вигук.
— Порчу на наших дітей насилає!
— Цитьте! — крикнув Хрущ. — Сказано, не галасуйте!
— Ану стули губи, чоловіченьку! — цикнула на нього Хрущиха. — Бо я так стулю, що й цілуватися ніяк буде! — І повернулася до Остряниці: — А цього вечора, тілько сонце сіло, оця Оришка в самій сорочці вийшла до брами і давай попелом всюди посипати.
— Ну й хай собі сипле, — ледве стримував сміх Остряниця. — Чи вам її попелу шкода?
— Та то ж вона порчу сіяла! — вигукнули з гурту. — Щоб твоєму війську накапостить!
— Щоб ляхи з нами швидше впорались! — кричала Хрущиха. — А відьма коли зачарує, то не те що в ляха, в дерево кулею не влучиш! Тягніть її, жіночки, до води! До часу глечик воду носить, а колись та й трісне! Отуди, де вирва, кидайте чарівниченьку!
— А коли Оришка не винна? — поспитав гетьман.
— А це ми й хочемо розшолопати, — пояснила Хрущиха. — Руки й ноги їй навхрест зв'язали — і в Голтву. Якщо вирине — точно відьма!
— А коли на дно піде? — поцікавився Остряниця.
Хрущиха перехрестилася.
— Тоді істинно християнська душа. Та ви, пане гетьмане, не сумнівайтеся. Відьма, як її не в'яжи, як не топи, все одно вирине. А втопиться, то що ж... На тім світі в рай потрапить.
— Розв'яжіть! — наказав гетьман.
— Кого це? — витріщилася Хрущиха.
— Чарівницю, чи як її!
— Е-е... — на високій ноті затягла Хрущиха — Щоб вона сюди ляхів накликала? А ті щоб нас в кормиги запрягли?!
— Ляхи й без неї прийшли! — відказав Остряниця. — Ониську! Розв'яжи дівчину! А ви, жінки, не галасуйте, а розходьтеся по хатах!
Онисько м'явся з ноги на ногу, з недовірою поглядаючи на дівчину... Остряниця сплюнув, витяг запоясник і, нахилившись, розрізав мотузки. Оришка поспіхом прикрила подолом стегна, зібрала сорочку на грудях, зіщулилась... Але не встала.
— Пане сотнику! — гукнув Остряниця. — Вгамуй свою жінку!
— Рада б душа в рай... — переступив сотник з ноги на ногу. — Коли б ляхів, то вгамував би, тільки не Параску. З голомозою татарвою легше впоратися, ніж з нею.
— Стережися, гетьмане! — крикнула Хрущиха. — Оришка й сухе дерево зачарує, не те що людину!
— Гаразд, постережуся!
Юрма неохоче розходилась.
— Це ти сюди гетьмана привів? — Параска схопила сотника за рукав. — Ану ходімо до двору!
— Пане гетьмане!.. — благальне вигукнув сотник.
— Іди сміливіше, сотнику. Коли що з тобою лучиться, то пані сотникова перед військом відповість! — сказав гетьман весело.
— Ага, чула? — вигукнув зраділий Хрущ.
— Чула, голубчику! Пан гетьман над військом старший, а в хаті я тобі гетьман! — і Хрущиха потягла сотника за руку.
Люди розійшлися... Оришка, зіщулившись, сиділа на піску, то нервово поправляючи сорочку на грудях, то натягуючи поділ на ноги. Бликала на Остряницю великими чорними очима і відводила погляд.
— Не бійся мене, — сказав гетьман і сів біля неї.
— Овва! Чого це я мушу тебе боятися? — вигукнула Оришка низьким грудним голосом. — Це вже ти мене, гетьмане, бійся. Бо я чарівниця. Зачарую тебе, світу білого не побачиш!
Остряниця зняв з себе жупан, накинув їй на плечі, запалив люльку... Над річкою поповзли вечірні тумани, ще голосніше закумкали жаби. Оришка мерзлякувато здригнулася і закуталася в жупан.
— Ти хто така? — тихо запитав гетьман і глянув у її великі чорні очі, в яких спалахнули зірниці.
— Чарівниця... — відповіла вона спокійно.
— Я вірю... Ти справді мене зачарувала, тільки глянув на тебе.
— Гляди, обпечешся, гетьмане! — Оришка рвучко схопилася на ноги і легко, нечутно побігла у вербняк.
— Чаруй! — Він наздогнав її, обережно обняв за плечі. — Я хочу бути тобою зачарованим!
— Не треба... — прошепотіла вона, злякано притискуючись спиною до верби. — Я боюся тебе... Я всіх боюся... — Оришка тяжко зітхнула. — Що де трапиться в місті, лихе яке чи пеня, так усе на мене валять... Вулицею йду — пальцями тикають. Он вона, он шкодниця! Жінки проходу не дають, відьмою обзивають, діти від мене, як від напасті, шарахаються. От і сьогодні... Коли б не ти... утопили б.
— За віщо?
— За те, що я чарівниця.
— У тебе такі очі, що й справді зачарують.
— Тобі подобаються мої очі? — Оришка радісно засміялася. — Інші їх жахаються. Відьмою мене обзивають. Але все тому, що бабуся в мене знахаркою були. Зіллям людей лікували. І мене до цього діла навернули. А тої осені бабуся померли, я сама в хатині зосталася. От мене відьмою й прозвали. Чому я, мовляв, сама живу, заміж не йду, ночами біля Голтви блукаю... Не інакше як з відьмаками знаюся... А де я собі чоловіка візьму, як од мене всі, як від мору, тікають. А я ж нікому мани не пускаю, добра людям хочу.
— А що ти біля брами сіяла?
Оришка засміялася.
— Що чув… Попіл... — Урвавши сміх, додала серйозно: — Хотіла зачарувати лядські кулі, щоб вони в козаків не вцілили. А люди по — іншому витлумачили. Подумали, що хочу шкодити їм.
— Були б утопили...
— Були б... — згодилась Оришка. — Я молитимусь за тебе, пане гетьмана. І за військо твоє. Аби тебе ні куля, ні шабля не взяла. Чарувати я вмію, мене ще бабуся навчили. Але я добра чарівниця, я нікому зла не бажаю.
— Я вірю тобі. — Помовчали, прислухаючись, як над Голтвою не вгавають солов'ї. — Так тьохкають, що можна й голову втратити, — прошепотів Остряниця і взяв її за руки. — Де ти з'явилася, чарівнице? Ти справді ніби чарами мене напоїла.