Та доля дівчини буде трагічною.
Виведуть її одного ранку, як і батька оце, на дерев’яний поміст, і — стане біля дівчини кат із сокирою. Тільки буде це не у Варшаві, а в рідній Полтаві. І буде сказано люду, що Марина Чурай з великої любові отруїла свого зрадливого коханого — козака Полтавського полку, і полковий суд засуджує її до страти – "з отсєченієм голови єя".
І в останню мить примчить у Полтаву гонець з Києва і зачитав наказ гетьмана України про помилування, і в тому наказі буде згадувано і його, Гордія Чурая, ім’я:
"...наказую: зарахувати голову полтавського урядника Гордія Чурая, відрубану ворогами нашими, за голову його дочки Марини Чурай, в пам'ять героїчної загибелі батька і заради чудових пісень, що вона їх складає... Марину Чурай з-під варти звільнити. Гетьман України Богдан Зіновій Хмельницький".
Нічого не знав тоді на варшавському помості Гордій Чурай. Прощаючись з милою Полтавщиною, співав він останню в своєму житті пісню:
Ой, Україно мила,
Краю пам'ятливий:
Там я любив дівчину,
Там я був щасливий.
Жив собі в містечку,
Круг своєй родини...
Гучно забили барабани, і кат обірвав Чураєву пісню.
Гупаючи об поміст, підійшов він у червоній накидці, в капюшоні з вузькими прорізами для очей. За його знаком два помічники накинули Гордію на руки петлі і, тягнучи за мотузки, почали розпинати Чурая над колодою...
— Ей ви! — крикнув їм Чурай. — Не дуже тягніть, бо ще й руки мені повикручуєте! — Він і за мить до страти не втрачав бадьорості й гумору і тих веселих іскринок в добрих очах, з якими жив усе життя. — Постривайте, відьомські вилупки, бо маю з братом попрощатися!..
Гордій повільно згинав у ліктях руки, і помічники ката, впираючись у поміст, не змогли розігнути йому рук і посунулись до нього на туго натягнених мотузках.
— Прощай, мій брате гетьмане! — Гордій уклонився Павлюкові. — Помремо зараз — вдруге не доведеться… Тільки й того...
— Будь здоров, брате! — Павлюк встиг його поцілувати, як загрімкотіли барабани, блиснула в повітрі гострим лезом сокира...
І Павлюк лишився на помості один.
"Гордій Чурай зробив усе, що міг, — думав він в останню мить. — Все, що встигла відпустити йому праведна його доля. І я встиг. І вдячний долі, що вона була чесною до мене, не дала мені розміняти життя на дріб'язок. Я приніс підневільному люду своєї батьківщини ковток волі. Один лише ковток волі. Не відаю, багато це чи мало, але ковток п'янкої волі я дав. І викресав у серцях іскру, з якої колись спалахне велика пожежа, але роздмухає її вже хтось інший..."
Йому накинули на руки петлі, і перш ніж його розіп'яли над колодою, він встиг побачити Чигирин... І білий-білий сніг. І себе з Мариною серед того непорочного снігу.
"Прости мене, кохана, що не приніс тобі щастя. Але ти завжди зі мною, і я щасливий, що ти в мене була, є і будеш, і тебе навіть сокира ката не забере в мене..."
Над Свентоянським собором туркотіли голуби, кружляли над майданом, наче й собі хотіли зблизька подивитися на повстанського гетьмана України...
"Що таке, зрештою, смерть? Це просто журавель не повертається з вирію… Бо навічно лишається в польоті..."
Прощай, Україно!
Блиснула сокира, і голуби над майданом злякано злетіли вгору.
Розділ перший
Стративши гетьмана повстанської України, магнатство на цьому не заспокоїлось, а по весні 1638 раку зібралося у Варшаві на сейм, аби обкарнати і ті куці-прекуці пільги та "вольності" українського козацтва, котрі були скріплені так званим Куруківським трактатом 1625 року.
Історія того договору така. Восени 1625 року Україна була охоплена повстанням, котре очолив вибраний на гетьмана запорожець Марко Жмайло. Після ряду запеклих битв, особливо біля Куруківського озера , коли польське військо було вкрай виснажене, коронний гетьман Конєцпольський, аби врятуватися, відрядив у повстанський табір своїх послів з пропозицією про мирну угоду. Поляки завжди так викручувалися: відчуваючи неминучу поразку, спішно пропонували мир, використовуючи нестійку, а часом реакційну козацьку старшину, і вже потім, вгамувавши повстанців золотими обіцянками, чинили по-старому. Так сталося і біля Куруківського озера. Хоча сили повстанців також були підірвані, все ж вони мали чисельну перевагу. От тільки не спромоглися її закріпити. Повстанський табір ускладнювали внутрішні суперечності: реєстрова старшина прагнула угоди з панством, сподіваючись, що вдячне панство урівняє її в правах з великопольською шляхтою, рядова ж маса козацтва воліла й далі боротися за свою волю. П'ятого листопада в козацькому таборі стався переворот:
од Жмайла відібрали булаву і гетьманом проголосили Михайла Дорошенка. Того ж дня Дорошенко прийняв умови польської сторони і підписав Куруківський трактат, за яким реєстр мав бути не більше шести тисяч козаків (при Сагайдачному, наприклад, реєстр був фактично необмежений) і поділявся на п'ять полків: Київський, Переяславський, Білоцерківський, Корсунський, Канівський. Щоправда, учасникам повстання було оголошено амністію, а реєстровцям даровано ще й "вольності": право займатися риболовлею, мисливством та торгівлею. І ось по весні 1638 року, стративши Павлюка, панство постановило на сеймі переформувати козацтво і позбавити його всіх пільг і "вольностей" Куруківського трактату. На сеймі була прийнята "Нова Ординація війська Запорозького, реєстрового, котре перебуває на службі Речі Посполитої".
"Ми знищуємо на вічні часи, — зачитали на сеймі постанову про нову Ординацію, — всі пільги, прибутки і право на вибір старшини, котрими козаки користувалися... Ми ухвалюємо, щоб ті, хто брав участь у повстанні, були перетворені у хлопів... Посаду гетьмана ніколи не буде займати особа із козацької маси, гетьмана буде призначати король із шляхетського стану. Із шляхти будуть вибиратися осавули й полковники".
За козаками лишалося право вибору лише сотників та отаманів. Реєстровцям заборонили вільно пересуватися по Україні, займатися торгівлею. Реєстр також було зменшено і вибрано заново. Сейм гадав, що нова Ординація раз і назавжди покладе край повстанням на Україні.
Відразу ж по закінченні сейму два гетьмани, коронний Конєцпольський і польний Потоцький, зійшлися за угорським вином, аби узгодити свої плани щодо подальшого упокорення бунтівної України. Ситуація з початку 1638 року для Польщі складалася так. Коронне військо було розділене на дві частини. Перша, значно менша, стояла в самій Польщі неподалік прусського кордону (в Пруссії було неспокійно, до всього ж підливав жиру у вогонь і Данціг, котрий претендував на морське воєводство), головні ж сили ще з зими минулого року стояли в Україні, зайнявши Подніпров'я, Придніпров'я, Задніпров'я та всі шляхи й переправи по Дніпру. Вже другий рік в Україні було неспокійно, то там, то тут спалахували повстання, міста виходили з покори польським старостам, в лісах діяли загони місцевих ватажків. Із стратою Павлюка у волостях нічого не змінилося, пожежа тліла і розгорялася. Остаточно вгамувати Україну було доручено польному гетьману, одначе той, передавши війська своєму братові, полковнику Станіславу Потоцькому, приїхав до Варшави мовби на сейм і зволікав з поверненням в Україну, зіславшись на поганий стан здоров'я.