Отож, я зберегла хату в тому вигляді, який вона мала в роки моєї юності. Якщо тут і є певний додаток, то лише газовий балон та газова плитка.
Ніна зачаровано розглядала рушники, вишиті невтомними руками тітки Параски, химерних півників, якими була прикрашена піч, полив'яні горщики й макітри на полиці, рогачі та кочерґи в запічку.
— Софіє Кирилівно, можна у вас щось попросити? — приховуючи
власне збудження, звернулась до мене Ніна.
— Якщо кочерґу, то не дам, — посміхнулась я. — В сучасних жінок
досить інших засобів для боротьби за емансипацію.
— Та ні, — засміялась Ніна. — Я аж занадто емансипована. Знаєте що?.. Давайте розпалимо піч! Мені так хочеться посидіти біля вогню. Я сама назбираю дров, гаразд?.. Дуже люблю вогонь. Мені здається, що він схожий на живу істоту.
Я глянула на Ніну з деяким подивом. Так воно, мабуть, і є. Жива істота, яку ми називаємо деревом, залишає нам на згадку про себе сизувату купу земних мінералів, а все, що було в ній від зірок, від Сонця, повертається в лоно Світла. То вже сама безмежність...
— Дрова є. Сергій минулої осені стільки заготував, що й на наступну
зиму вистачить.
— Він сам рубає дрова? — чомусь здивувалась Ніна.
— А хіба це так складно? Лісництво виписує. Тут свої санітарні
правила. Сушняк треба вирубувати.
— У мене щосуботи збираються друзі, — зовсім про інше заговорила Ніна. — Створився гурток цікавих людей. Так вони себе називають. Інтелектуали... Фізики, музиканти, поети... Знаєте, що їх засмучує? Я не
зумію цього пояснити, але... Ну, мій батько, скажімо. Хіба ж він каже у
своїх виступах те, що сам думає?..
Запалали дрова, Ніна розчервонілася. Відразу ж стало жарко. Я повідчиняла вікна. Надворі знову сіявся дощ. Туман так погустішав, що вже й хата Макарихи зникла за його пеленою. Полум'я в печі, миле Нінине щебетання, туман і дощ за вікном — все це сколихнуло в моїй душі бажання такого затишку, який приходить лише тоді, коли людина позбавляється самотності.
— А я, між іншим, знаєте, що вирішила?.. Серед них з'явилася
тільки одна справжня людина, — продовжувала Ніна.
— Хто? — запитала я.
— Сергій. Він був лише один раз. Ні з ким не сперечався, тільки
слухав. Та й настрій у нього був кепський.
— Напевне, ваші гості йому не сподобались.
— Ні. Не це йому зіпсувало настрій. Тітка Марина...
— Хто?! — майже перелякано вигукнула я.
— Коли ми йшли до нас, Сергій побачив у скверику тітку Марину.
Вона спала на лаві. І так негарно спала... Ну, ви розумієте... Сергій ледве
її розбудив. Вона була дуже п'яна. Хотів залишитися біля неї, але я
покликала таксі. Ми відвезли її до нас... У нас є кімната для робітниці, а
робітниця саме звільнилася. Там ми й поклали тітку Марину. Гості цього
не бачили, вони прийшли пізніше. Ну, а Сергій дуже переживав. Так він ні з ким і не познайомився. Це справило на моїх друзів негарне враження. Вирішили, що він — не справжній. Не такий, як вони...
Чи треба пояснювати, як мене розхвилювала ця розповідь? Сергій нічого мені не розповідав про цю зустріч з Мариною.
— А далі?.. Виспалась Марина... Де був Сергій?
— Він у батьковому кабінеті заночував. Я розуміла, як йому неприємно бачити тітку в такому вигляді. Раненько її розбудила, приготувала
ванну. Дещо розшукала серед маминого одягу... Потім ми втрьох по
снідали. Ну, а потім... Потім тітка дуже розплакалась. Я їх залишила
удвох... І ключі від квартири залишила, бо в університет поспішала. Я на
філологічному навчаюсь. Ключі вони передали сусідам... Потім надійшла
сесія. Я також гадала, що Серґієві не сподобались мої друзі, через те він
мене почав цуратися. Серед заочників є одна дівчина, — штукатур, здається.
Вона працює в тому ж самому будівельному управлінні. Коли ми йшли до
нас, Сергій з нею привітався, назвав Шурочкою. Я, звісно, розпитала, хто
вона така. Ну, ця дівчина мені й розказала: Сергій рідну тітку забив...
Вантаж зірвався...
Весь день мої нерви були напружені такою мірою, що ця розповідь була останнім ударом, який вибиває камінець, на котрому тримається скеля. Я вже звикла до свого смутку. Але Нінина розповідь мовби відшукала в моїх обпалених нервах живий корінець, і мені знову так заболіло, що я вже не мала сил для витримки. Впала головою їй на коліна й тяжко заридала...
Не знаю, чого Ніні так забагнулося спати в одному ліжку зі мною, але я була вдячна їй за це. В хаті жарко, Ніна уві сні зібгала ковдру, довірливо розкинула пружне, випещене тіло, їй не було ще й двадцяти років. Дивно: у нас із Ніною така різниця в роках, як у мене була з Василем. Я тоді не розуміла, чому він дивився на мене, як на дитину. А таки ж я була дитина для нього! Отак, мабуть, і Ніна здається собі дорослою. Чуйне серце має ця дівчина. Ніна не втішала мене, коли я плакала, але я відчувала, що вона все розуміє.
Щось мене трохи кольнуло, коли вона згадала кімнату для робітниці, потім я подумала: куди ж іще можна було покласти Марину? Це вже не людина була — це тільки її потворна оболонка. А колись і Марина була така ж гарна, як Ніна. Чомусь саме вродливі жінки найтяжче переживають лихоліття. Все в них ламається — і душа, і доля. Марина хоч добра людям зробила багато. Мабуть, це якось її гріло. Може, й краще, що вона вже в могилі, бо навіщо ж отаке життя?..
Пізно я заснула в ту ніч. А болісні думки в сон перейшли й покликали тих людей, про яких я думала. І дядько Сашко приходив до мене, і Сергій, і Марина. Та найбільше мені запам'ятався Юрко: він якось неприродно сміявся. То, напевне, мої власні судження про нього отак трансформувалися.
Піднявши праву руку, на якій не було пальців, Юрко голосно реготав. Він показував на Сонце й зловтішно вигукував: — Полин-зоря, Полин-зоря!..
Полин-зоря мені з "Ідіота" запам'яталася. Один із героїв цього твору розшифровує пекельну зорю Полин як прихід залізних чудиськ на нашу планету.
Потім Юрко чомусь опинився на кафедрі, яка стояла в кам'яній печері. Він не просто читав лекцію — він нібито комусь доповідав.
— Полин-зоря, Полин-зоря!..
І раптом закричав нелюдським голосом:
— Ах ти, сука! Я тебе зарубаю, гадину. Хіба ти — мати? Сука ти, а не мати. Я все знаю. Ганнуся через тебе повісилась.