— Тобі пощастило,— сопе Флорентіна.— Столи й стільці у вагоні-ресторані стоять так незручно, що ти не можеш собі уявити. Чистісінько тобі іграшкова кімната! Хочеш узяти лівою рукою булку, то валяєш зі столу пляшку з пивом. А розбита пляшка пива у вагоніресторані коштує 2 марки 50 пфенігів.
— Ой людоньки! — скрикує Боббі.
— Що робити в такій тісноті? — веде далі Флорентіна.— Людина ж не сардинка в олії. А правій руці, якою треба їсти, там ще гірше. Од вікна стоять пляшки з вином, шампанським і ще якісь. І задля реклами, і щоб хотілося пити. Варто лише тро-о-ошечки посунути лікоть, і — гах! — пляшка шампанського за 16 марок 20 пфенігів уже долі, а твої черевики й панчохи геть мокрі, мов ганчірка,,/ якою миють підлогу.
— 16 марок! — жахається Боббі.
— 16 марок 20 пфенігів! — поправляє Флорентіна.— І все це через оту тісноту! Я тобі раджу, Боббі: ніколи [271] в світі не їж у вагоні-ресторані, а надто суп, коли на тобі світле плаття. Бо як потяг повертає, в супові здіймається буря в десять балів!
Боббі обіцяє запам'ятати пораду. Хоч не дуже розуміє, що спільного між вагоном-рестораном та Італією. Тож Флорентіна починає їй пояснювати.
— Вагон-ресторан,— каже вона,— то тільки початок мандрівки на озеро Гарда. А тоді — готель, у якому безліч людей на щось хворих. Вони тільки й торочать про хворий жовчний міхур чи негодящу селезінку. І саме тоді, як посідають їсти! Можеш собі уявити, як мені їлося!
Боббі поважно киває головою.
— Крім того, люди вічно на тебе нарікають. То розмовляєш заголосно, то ноги не витерла! Завжди щось та знайдуть. А ледве погойднешся на стільці, він так і розсиплеться. Бо там меблі модерні, розумієш? Ніжки в них такі завтовшки, як мій мізинець.
— Страх, та й годі! — співчуває Боббі.
— Ще б пак! — погоджується Флорентіна.— І завжди треба гарно вбиратися. А коли, бува, ненароком упадеш у воду з молу, зараз же й замажешся в мастило. Ота моя рожева сукня з мереживом ще й досі в плямах. А коли спускаєшся перилами сходів, півготелю кричить: "Боронь боже, дитино, дитино!" Добре, що там є директор, якого звати Енріко. Він каже: "Синьйорина дуже жвава дівчинка. Нехай спускається скільки хоче!" Отак хоч спускатися дозволили!
— Тобі пощастило,— каже Боббі.
— Ти що? — дивується Флорентіна.— Хіба то щастя чотирнадцять днів підряд з ранку до вечора спускатися тими самими перилами?
— Ні,— щиро каже Боббі,— таки ні.
— От бачиш! І це зветься людина відпочиває на озері Гарда. Та це просто щастя, що я покалічилась Може, мені дозволять залишитися вдома.
— Мабуть, цього разу ви поїдете машиною. [272]
— Лишенько! — скрикує Флорентіна.— Я й забула. Нічого не вдієш, доведеться-таки їхати з ними.
— Бідолаха! — співчуває Боббі. Потім, трохи подумавши, питає: — А як мої батьки запросять тебе до нас на дачу, тоді тобі все-таки доведеться їхати на озеро Гарда?
Флорентіна, геть забувши, що вона кульгає, зіскакує з коня-гойдалки.
— Та це ж порятунок для мене! Я зараз же скажу своїм батькам.
Вона мчить по мостинах, що погрозливо скриплять, до сходів і блискавично спускається поруччя донизу.
— Та я ще не знаю, чи мої батьки погодяться! — кричить Боббі їй услід. Але Флорентіна вже не чує її.
Боббі підводиться з матраца, замикає дощані двері й збігає з горища. А Флорентіна летить містом. Вона знає, що мама тепер працює на кіностудії. Тимчасово. Тож мерщій туди.
Вахтер кіностудії вже знає Флорентіну. Він її не зупиняє. А втім, Флорентіна пробігла б дверима й без дозволу. Вона мчить прожогом до шостої кімнати.
Над дверима світиться червоний надпис:
УВАГА! ЗНІМАЄМО ФІЛЬМ!
ПРОСИМО НЕ ЗАВАЖАТИ!
Та Флорентіна не помічає напису, проскакує в двері, шукає очима в хаосі камер, кабелів, людей і декорацій маму, нарешті знаходить, підбігає до неї і строчить без крапок і ком:
— Мамомамоуявляєш: боббіменебере... (перепочинок) з собою! (Знов перепочинок.) Яможухочвсіканікулитам про... (пауза) ...вести!
Тато Флорентіни, що саме випробовує складне кінообладнання, гукає:
— Тихіше!
Мама виводить доньку у вестибюль кіностудії і починає шукати глузду в реченнях Флорентіни. [273]
Коли дівчинка після кількох невдалих спроб усе ж розтлумачує, про що йдеться, мама тут-таки дає свою згоду, аж Флорентіна спершу розгублюється. На щастя, їй не спадає на думку, що мама відпускає її залюбки.
В кожному разі, дівчинці дають спокій із тим озером Гарда, і Флорентіна з валізкою, кролячим хутром, пакуночком їжі для птахів та лялькою Мері-Геленою їде до Тафернвіза, який розкинувся біля підніжжя Альп. Батьки Боббі погоджуються прийняти гостю до свого гурту.
— Хоча Флорентіна, як дзиґа, дарма,— каже пані Шульце-Нойберг.— Ми з нею впораємось.
— А як ти думаєш, не візьме вона з собою ще й тих двох голубок? — обережно питається її чоловік.
— Ні,— встряє в розмову Моніка.— Голубки вже здорові-здоровісінькі і пурхають по місту!
— Чудово! — зітхає з полегкістю пан Шульце-Нойберг.
А втім, ніхто з його родини й не здогадується, яка щаслива Флорентіна, що її запросили до Тафернвіза. Вона мріє про що завгодно. Ну, скажімо, хоча б про вишню в цвіту.
Доказом може служити вірш, який лежить у сховку під матрацом. Ось він:
ПІСНЯ ДІВЧИНКИ-ГОРОДЯНКИ ПРО ВИШНЮ
Цвіте десь вишня навесні
під хатою у гаї,
така гарнесенька мені,
коли я уявляю.
Я так ту вишеньку люблю,
а ягідки ще дужче.
Куплю у місті і хвалюсь:
— Які вони смачнющі! [274]
Було б гарніше — що й казать! —
на вишеньці сидіти:
на вуха ягідки чіплять,
червоні ягідки чіплять.
Чи є що краще в світі?!
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ,
у якому змальовується Тафернвіз, а також ідеться про блакитну металеву табличку, безліч усяких меблів та одну крамарку
Тафернвіз можна змалювати так:
Над крутим коліном річки, за якою здіймається високий гірський хребет, лежать округлі зелені пагорби, декотрі з них у капелюшках лісочків. Коли звернути з широкого шосе до берега річки і оминути три-чотири пагорби, на правому повороті вузька дорога раптом ширшає, на всі боки розбігаються коти, валують собаки, у ніс ударяє різкий запах гною. Не встигнеш оглянутися, як опиняєшся між широкими селянськими будиночками з плескатими дахами.
Це і є село Тафернвіз.