Фіаско

Сторінка 88 з 102

Станіслав Лем

Я збираюся послати два спускні апарати у вказаний район і припускаю, що вони не наразяться там на анінайменшу небезпеку. Якщо квінтяни хочуть заманити "Гермес" на планету, то наші посланці повернуться. Вони не можуть повернутися з нічим; для них там щось уже буде інсценовано, щоб викликати в нас довіру й зацікавлення. Гостинні квінтяни дадуть нам наздогад, що справжній контакт — це зустріч живих істот із живими істотами, а не з машинами. Це важко заперечити. Тож якщо події розвиватимуться приблизно так, як я сказав, "Гермес" здійснить посадку, й тоді станеться остаточна розв'язка. Повернувши з планети спускні апарати, — на борт ми їх не братимемо, бо після всього, що сталося, я волію сто разів перестрахуватися, аніж раз проявити необережність, — ми повідомимо їх про посадку.

Переходжу до деталей операції. Після запуску апаратів ми на середній швидкості полетимо від Квінти в бік Сексти. Обидві планети корисні для нас — вони приблизно однаково протистоять щодо Сонця. Наші зонди вже дослідили Сексту. І ми знаємо, що це — безповітряне небесне тіло з високою сейсмічністю й через те непридатне ні для колонізації, ні для розміщення на ній військових баз. Значно більшу загрозу, ніж ворог, для них становила б сама планета. Ми ввійдемо в тінь Сексти, а "Гермес", який у цей час вийде з-за неї, нічим не відрізнятиметься здалеку від нашого корабля. Інша річ зблизька, але я припускаю, що вони напевно не чинитимуть йому перешкоди аж до входу в атмосферу. З погляду сидеристики вони могли б атакувати його вже в іоносфері, але я не вірю, що вони це зроблять. Корабель після м'якої, нормальної посадки буде для них набагато ціннішою здобиччю, ніж корабель розбитий, а також буде менше готовий до агресивних дій, ніж корабель, який робить посадку кормою вниз на стовпі вогню й завдяки цьому має шанси на маневрування або й утечу.

Цей "Гермес" посилатиме й прийматиме радіосигнали, буде оснащений силовою установкою, яка зробить можливою посадку, щоправда, тільки одноразову. Жодного безпосереднього зв'язку з нами він не матиме. Я закінчую: наша відповідь залежатиме від того, як його там зустрінуть.

— Содом і Гоморра? — запитав нарешті Араго.

Стіргард добру хвилину дивився на ченця, а потім відповів з неприховуваним роздратуванням:

— Ми не переступимо Святого письма, ваше преподобіє. Ми звернемось тільки до першого видання. Нове втратило свою актуальність, бо ми вже не раз підставляли щоку. Нової дискусії не буде. Вона безпредметна, оскільки не ми вибираємо між Старим і Новим завітом, а вони. Солазер уже перебудовано? Ель-Салям це підтвердив. А ГОД працює за програмою "СГ"? Гаразд. Тепер обговорімо питання про спускний апарат. Цим займуться колеги Ротмонт і Накамура. Але після вечері.

Ніхто не бачив старту спускних апаратів; запущені опівночі під контролем автоматів, вони полетіли до Квінти, а "Гермес" забезпечив їм тили й контролював прискорення аж до світанку: досягнення Сексти, до якої було 70 мільйонів кілометрів, вимагало майже вісімдесят годин льоту при гіперболічній швидкості. В електронних лабораторіях розпочалося виробництво досі не застосовуваних в розвідці диспертів — "дисперсійних диверсантів", яких називали ще бджолиними очима. Це були мільйонні рої мікроскопічних кристаликів; розсіяні в мільйоні кубічних миль вакууму біля Сексти, вони повинні були обернутися на зір "Гермеса". Розсіювані вслід за кораблем, вони творили його невидимі, далекозорі очі. На Землі ці кристалики служили апікографії; кожен кристалик, менший за піщинку, прозора голочка, був еквівалентом одного ommatidium, палички бджолиного ока, розсіяного на тисячі миль. "Гермес" тягнув за собою цей видющий хвіст, щоб зайти за Сексту і з-за неї стежити за долею своїх комп'ютерних посланців. Водночас, подолавши певний відтинок орбіти, корабель викинув телевізійні зонди з віддачею, що супроводжувалася вибухом полум'я, — свої "офіційні очі", котрі могли, ба навіть більше — повинні були, помітити квінтян.

У стерновій рубці чергував Темпе. Гвррах застав його зі старою газетою в руках; газета викликала в нього справжню лють, і він не став приховувати цього від товариша. Газета походила з тих часів, коли на Землі точилися люті суперечки з приводу участі жінок в експедиції. Спершу він прочитав вступ, присвячений родинному життю, яке має знайти законне місце в експедиції, разом з образами. їх кидали представниці за всіх часів кривдженої жіночої статі на адресу SETI, котру захопила чоловіча мафія. Ось чому Гаррах розлютився, аж ладен був пошматувати газету.

Темпе, сміючись, притримав його за руку — що не кажи, це був раритет, варта поваги пам'ятка в сузір'ї Гарпії, котра невідомо як потрапила в Гаррахів багаж. У всякому разі він так стверджував. Темпе ж був іншої думки, але зберігав її при собі.

Гаррахові з його бурхливим темпераментом такі статті були потрібні для того, щоб вергати в них громами. Ідіотизм, що проглядав з вимог цієї рівноправності, був настільки очевидний, що йому не варто було вділяти й крихти уваги. Жінки — отже, дружини, матері, отже, діти, ясла, дитячий садок. Коли вони летіли з зарядженими сидераторами, на борту корабля при всій своїй могуті вельми нікчемному у порівнянні з незнайомою цивілізацією, яка захопила їх викидуваною в Космос упродовж століть сферомахією. Цілі моря друкарської фарби було вилито з цього приводу. Мусульмани посилали на фронт дванадцятирічних хлопців, але не дітей у колисках.

Гаррах страшенно шкодував, що не може зараз тут, без свідків виповісти авторці цієї маячні все, що він про неї думає, а Темпе знову сів до пульту керування й то звіряв на моніторах курс та контури серпа Сексти, що більшав на очах, то позирав на Гарраха, який усе ще вітійствував перед єдиним слухачем, і не перебивав його — не хотів підкладати дров у багаття, тим паче що вони були тут не самі: ГОД стежив за ними і в стерновій рубці.

Темпе не розумівся на структурі комп'ютерів настільки, аби мати певність, що машина, хоча вона й кмітлива, розумна та пам'ятка, але позбавлена й крихти індивідуальності. Йому мало було запевнянь підручників і фахівців, він волів сам у цьому пересвідчитись, але не знав як. А крім того, його хвилювали серйозніші проблеми. Чи Накамура й справді співчував отцеві Араго? Темпе всипало морозом на саму думку про те, що він теж міг би опинитись у шкурі папського делегата.