13 вересня — чортине число, і цього чортиного числа трапилася нетрагічна історія в крамниці Григорія Федоровича Головатого. Це було в неділю, в неділю восени, коли хуторяни, навантажуючи у загони цілолітній урожай, дякують богові за дощики й роси, за жита й пшениці.
То от саме в неділю куркуль Северин Вакулович Китайгора продав півтори сотні пудів пшениці і заїхав до Григорія Федоровича з цієї нагоди хильнути й закусити. Він замозив півфунта ковбаси і, пославши якогось хлопчину до вдови Ковалихи по горілку, сів піджидати.
Тим часом до крамниці надійшло з півдесятка червоноградської голоти. Довідавшись, що Северин Вакулович у доброму настрої з нагоди щасливого торгу, вони обступили його, дуже обережно в хвилях натяків і жартів підмовляючи на могорич.
Всі якось раптом згадали, коли, хто і як були у пригоді Северину Вакуловичу. Незабаром з'ясувалось, що один орудував китайгорівською лобогрійкою, другий колись настилав на машині у нього, третій вантажив збіжжя, четвертий направляв його реманент, словом, без могорича справді тут ніяк не обійтися.
— Чи так, то й так,— мовив Северин Вакулович, витяг з гаманця один карбованець і два п'ятаки.
Ці гроші, підхопив Фесько Кандиба, котрого, проте, всі червоноградці звади Феськом Андибером, і, ніби вломивши ноги, зник за рогом крамниці. За сім хвилин, випередивши на півгонів хлопчину — клієнта баби Ковалихи,— він з'явився, озброєний еліксирами й приладдями веселого бога Вакха !.
— Ось уже й я,— мовив він, виставляючи на мішки з пшоном все, що мав при собі.
— Бачу, козаче,— поважно відповів Северин Вакулович. Ласими очима оглянувши все, що приніс Кандиба Андибер, Григорій Федорович приєднав до всього цього ще раніш замовлені півфунта ковбаси і своїм звичаєм став у дверях, заклавши делікатні руки в маленькі кишеньки жилетки.
Поки Григорій Федорович милувався з цієї червоноград-ської ідилії, Фесько Кандиба перебрав у руки пляшку, показав зуби і з розгону, не підкладаючи навіть поли, дзенькнув долонею в денце. Пробка, наче маленький набій, засвистівши в повітрі, упала на купку горобчиків, що жваво порпались в посліді чиєїсь кобили.
А втім, ця подія й на мить не затримала того, що мало бути. Ось в руках у Кандиби заблискотіли й дзвякнули дві склянки, повні по вінця прозорого напою. Одна з цих склянок опинилась у руках Северина Вакуловича. Він поважно, бо щ все робив поважно, цокнувся із склянкою партнера. Обидва були артисти, тож, блиснувши денцями, склянки стали на своє місце також швидко, як і піднеслись.
Після Феська Кандиби став до зброї шахівський парубок Мусій Прихідько. Він повторив маневр свого попередника з тим хіба винятком, що вакхова зброя в руках у нього затрималась на якусь хвильку довше, ніж у Феська. Це помітили присутні. Отже, ще Мусій не допив і останньої краплі, як склянка опинилась у руках Безродного.
Цей творив правдиві чудеса. Ніхто навіть вусом не встиг моргнути або повести бровою, як обидві склянки закипіли-зашуміли, мов то була не звичайна казенна горілка, а сельтер-ська 2.
Але годі було заспокоїтися на цьому, і Йвана Безродного вже підганяв Максим Захожай, з тіеї-таки Шахівки, такий моторний і дебелий хлопець, що пляшка поринула у нього в долонях, як росинка у лопухові.
Згодом Северин Вакулович цокнувся з п'ятим шахівським безштаньком, Кіндратом Кодацьким, і, важко зітхнувши, опустився на той самий мішок із пшоном, де був складений увесь .струмент і припаси до могоричу.
— Закусіть, будь ласка! — Фесько подав патронові головку цибулі, шмат паляниці і прозорий листочок сальця.— Натщесерце хай вороги наші п'ють!
Северин Вакулович узяв той прозорий листочок сала, цибулину, шмат паляниці, потім півфунта ковбаси, потім ще дві склянки горілки — і розквіт. Очі в нього заблискотіли, лице взялося рум'янцем, тільки не яскравим, як буває в дівчаток, а темним хуторянським рум'янцем. По тому взявся в боки, притопнув ногою, промовив:
— От тепер добре!
Дуже тяжко пригадати, скільки чарок вони ще випили по цьому.
Отже, події наростали дуже швидко. Бо незабаром сталося таке: побачивши на прилавку у Григорія Федоровича конус недавно привезеної халви, Северин Вакулович скрикнув:
— Душа моя солодкого хоче! — і хотів підвестися на ноги, та ноги зрадили його, і він тільки рукою махнув.— Фесько, брате мій, подай мені грудочку того анахтемського їства!
Фесько кинувся до прилавка, замовив Григорію Федоровичу фунт халви і в той час, як Григорій Федорович порпався в касовому ящику, розмінюючи Северинові Вакуловичу нову троячку, непомітно підклав у покупку невеличку плиточку господарського біло-мармурового мила.
Можна говорити що завгодно, та коли не одступати від істини, то доведеться ствердити, що цілий тиждень по тому увесь повіт аж за живіт брався, переказуючи вдесяте й соте, як Китайгора жував замість халви мило. Розжував його до білої піни, і вона, як шумовиння з шахівського Вуліхового пива, білими клаптями падала Китайгорі на бороду, на добру сукняну чумарку, на мішок з пшоном і на святу землю.
Це була весела картина. В найближчих дворах враз захихикали дівчата, зареготали молодиці, покотилися низом чоловічі баси.
Ось що наробив Фесько Кандиба на свою голову. Жарт вийшов йому боком. Про це подбали місцеві власті і приятелі Северина Вакуловича — урядник, монопольщик і волосний писар. Ті владні люди, зачувши про пригоду свого патрона і друга, ніби на крилах змієвих з'явились до крамниці Григорія Федоровича.
Тоді ота голота один за одним черідкою покотилась до волосного правління. Там їх спочатку замкнули до буцегарні, а потім послали сторожа в кучугури по шелюг. Ніяке дерево не дає такого цьвохкого лозиння, як шелюг.
День, що з нього почалися пригоди Феська Кандиби, був, як уже сказано, неділя. Наталка, вставши раненько, наварила борщу, напекла пирогів, нагодувала рябенькі дві курки — материзну — і, гарненько причепурившись, покопотіла до церкви, щоб потрапити хоча б на середину служби.
В церкві Наталка тихенько молилась богові, з цікавістю позирала на молоденьких святих, намальованих на іконах на стінах, а також і на живих молільників — русявих і чорнобрових. Та як не дивилась, а не могла побачити нікого й нічого кращого за свого Феська.