На виході з церкви, тиснучи м'яку й прохолодну долоньку священика, я сказав, уникаючи погляду виклично-чорних очей, що проповідь була чудова.
Мати, що йшла слідом, мовила до нього тихим, рівним голосом, яким завжди висловлювала застереження:
— Так незвично було слухати молоду проповідь! В машині я запитав:
— Чому це вона молода?
— Чи я знаю,— відповіла мати.— Набридли ці чоловічі балачки про жінок. Мені вони нецікаві.
— А хлопець, по-моєму, здібний.
— О, кар'єру він зробить! У нас довго не засидиться. Років під сорок єпископом буде, як перестане очима стріляти.
Я засміявся.
— А що, стріляє?
— Та кажуть. У хорі тепер кілька гарненьких молодичок співає.
Проповідь, видно, не давала їй спокою, бо, помовчавши, мати сказала:
— Ні, Джо, мені здається, що коли чоловік починає отак говорити, він просто шукає собі виправдання за те, що скривдив якусь жінку.
Мене здивував її голос — чистий, виразно глибокий. Він підкреслював її егоцентричну незалежність від чоловіків, і мене це ображало. Я змінив тему.
— Генрі знають, що я розлучився?
Ми перемовилися з ними кількома словами, коли вийшли з церкви, стоячи просто під полудневим сонцем на червонястій, впереміж із утрамбованим болотом, бруківці автомобільної стоянки. Генрі були зі мною сердечні і люб'язні, а я розпитував їх про Джессіку, чиї гарненькі ніжки й великі очі нароз-тіж колись приводили мене в такий захват, що ночами ліжко піді мною рипіло. Всі троє — Рассел, Уїлліс і Том — називали мою маму просто на ймення — Мері, і від того ми, вкупі зі старенькою церквою, з її брудним віялоподібним віконцем над вхідними дверима і каменем з датою закладки, перенеслись у ті давні часи, коли мене ще не було на світі. Всі вони колись разом училися в школі. Я відчував, що маму втомила розмова.
— Ну, звичайно,— сказала вона.— Ця новина добряче нашуміла. Ми тут завжди тримаєм тебе на оці.
Голос у неї був здушений, наче вона не пускала його всередину.
— Вибач. І що, дуже дивувалися?
— Нас тепер не так легко здивувати. Он минулої зими олтонського мера засудили за те, що брав хабарі з притонів біля ярмаркової площі.
Я знов засміявся; ніхто ніколи не вмів мене так розсмішити, як рідна мама.
— І все ж таки мені не хотілося б бути притчею во язицех. Тобі ж тут життя жити.
— Ах, Джо! Ти, по-моєму, всіх нас за дурнів маєш. Всі ж бачили Джоан. І не могли не бачити, що вона тобі не підходить.
— Не підходить? — Я, здавалось, відірвався від керма; здавалось — щось ніби легенько-легенько, напомацки, починає світати в суцільних сірих сутінках.
Мати знетерпеливилась.
— Звичайно, ні. Ця більш у твоєму стилі. Хофстеттери завжди вибирали породистих жінок.
Це було сказано надто різко; надто вже легко відцуралась вона моєї першої — ніжної і серйозної, моєї мовчазно-замкнутої дружини. Джоан жила в мені, мов ілюзія, зректися якої, хоч її вже й розвінчано, було неймовірно боляче.
— Що ж,— мовив я.— Не будемо розчаровувати Хоф-стеттерів.
— Ти знаєш, про що я говорю. Кров повинна текти. У тобі є трохи від батька — схильність до послушенства. Ти вже був — ще до того, як я перетягнула всіх вас на ферму,— вже був зробився таким ручним, що далі нікуди. Через це я й притягла тебе сюди. І до цього ж ти повернувся, коли одружився з Джоан. Джоан — чистий тобі Олінджер. Поважна. Ми-ила.
Мені стало кривдно від її глузливого тону.
— Ет, мамо,— говориш аби говорити. Он і задишка від того.
— Якби-то тільки задишка.
— А що ще?
Вона якось дивно замовкала після кожної репліки, наче збиралася з силами.
— Ти бери слідкуй за дорогою. От хоч би й робота твоя. Я ніяк не могла простити Джоан, що вона дозволяє тобі марнуватись на такій батрацькій роботі.
— Вона ніколи не намовляла мене до неї.
— Цього мало. її обов'язком було відмовити тебе від неї. Ті горді голубі очі, Джо, ні разу не глянули на тебе з душею.
— Неправда.— Але я чув, як забилося серце і як відлуння цієї битви наповнює мене егоїстичною радістю.
Мати зойкнула. Хоч це був не справжній зойк, а тягуче скімління, як у собаки, котрій прищемило передні лапи. Я саме звертав ліворуч, з'їжджаючи з шосе на наш путівець, тому лишень за якусь секунду-дві наважився повернути голову до неї. І не впізнав. Лице, особливо довкола очей, набрякло, начеб його щось розпирало зсередини; склавши повні руки на грудях, опустивши повіки, вона тамувала приступ. Риси обличчя втратили чіткість контуру, як обриси хмари; над бровами виступив піт.
— Що мені робити?
— їхати. Зі мною це не вперше.
— Ти так страшно крикнула.
Слова ці сягнули її слуху, здається, саме в ту мить, коли вона знов зібралась закричати, бо губи її затислись, обірвавши тонкий храпливий звук, і обличчя в мовчанці почало наливатись тією жаскою повнотою, що геть згладжувала зморшки.
— О боже мій — мамо!
Та хвиля відхлинула, бо вона, не розплющуючи очей, задихала часто й неглибоко, ледь розтуливши губи, як до поцілунку. Я зняв ногу з акселератора й натиснув на гальмо. Мати відкрила очі — безжальні, безвиразні.
— Не спиняй. Вези мене на мою землю.
— Що за дурниці! Тобі треба до лікаря. Вона легко всміхнулась.
— Всі мої ліки — там.— І хвилину немов прислухалась, немов прикидала, чи досить у неї часу для жартівливого пояснення: — Ці два дні занадто бурхливі. Я ж веду спокійне життя.
Я рушив з місця. Пропливло менше поле, досі заросле, і вигулькнуло те, котре я скосив. Біля груші вона скрикнула ще раз, голосніше, але не так пронизливо — не зойк, а майже стогін. Мені було приємно, що цього разу вона не стримувалась, як раніше, шануючи мій душевний спокій.
— Це що в тебе — серце?
— Більше плечі і груди,— сказала вона.— Коли дійде до серця, нікому буде розказувати.
Я перетнув подвір'я і спинився під ґанком. Ніде ні живої душі — тільки собаки гавкають; колонка й розчахнутий кущ вовчих ягід мов заціпеніли від страху при нашій появі, як два злодії, спіймані на гарячому.
— Зможеш іти?
— Напевно. Тільки от дверей не відкрию.
Я подумав, що мати не знає, як відчиняються дверцята "ситроена", але вона, очевидно, і не думала їх відчиняти — навіть рукою не ворухнула. Я обійшов машину й допоміг їй вийти,— вона дозволила взяти себе під лікоть. Ноги її начеб твердо стояли на землі, але плечі були згорблені, і, тримаючись за машину, вона не відразу наважилась ступити перший крок, пуститися свого опертя.