Ферма

Сторінка 18 з 37

Джон Апдайк

— Вона сказала,— озвався Річард,— якщо тільки вона нам не потрібна, то краще вдома залишиться.

Я чомусь їм обом не вірив.

— Якось не по-товариськи виходить. Це не страшно, що вона лишиться сама?

— О господи! — сказала мати.— Ми ж через п'ятнадцять хвилин повернемось! А собаки для чого? Я тут сім років щодня була сама, а ось уже рік і щоночі,— і ніхто ні разу пальцем не торкнув.

— Але...

— ...з мене прибуток невеликий — ти це хочеш сказати? — Розгарячіла, вона не знала стриму, і я й слова не встиг вставити, щоб заспокоїти її: — Що ж, тоді ти лишайся, ми з Річардом самі поїдемо — не уявляю тільки, що люди скажуть, чого це раптом мені тампонів заманулося. Зрештою, пусте — в Галілеї мене й так за пришелепкувату вважають. Хоч Пеггі, по-моєму, куди краще зуміє постояти за себе, ніж усі ми, разом взяті.

Я сів за кермо, відпустив зчеплення, як звик був на тракторі, і старий "шевроле" незграбно шарпнувся з місця. Здавалось, у його металевому тілі ще й досі живе батькова звичка шаленої, беззастережної їзди. З путівця ми виїхали на мощену містечкову дорогу, а звідти на шлях, яким їхали вчора, звернувши на південь від автостради. Шлях провадив в Олтон. Через милю знайома, щебенем крита дорога влилась у нове чотирьохрядне шосе із сизою пунктирною лінією посередині. Білі стовпці були оснащені вгнутими рефлекторами.

Між двома берегами гладко обтесаних вибухом червонуватих скель шосе протинало гору, що її огинав старий шлях, і нас несло в Олтон з відчуттям, якого я ніколи не знав: це було, мов чаклунство. Начебто ми пливли, зовсім не торкаючись землі.

— Де ми є? — запитав я.

— На задвірках ферми Бенджі,— відповіла мати. Бенджі Хофстеттер доводився їй — і мені — родичем.— Власті виплатили йому чималеньку суму,— з гордістю додала вона.

Угідь, які ми з батьком так часто проїжджали по дорозі до школи і зі школи, не було; замість затоплених в зелені закрутів, замість затишних просік, що мигтіли обіч, замість рекламних щитів на стінах сараїв — замість всього цього, що незмінно вписувалось у скрижалі нашого щоденного паломництва, тепер пролітали мимо якісь невиразні картинки з пожухлою недоглянутою травою і розкришеною глиною. Мати, нітрохи не пригнічена цим, на відміну від мене — швидше, навпаки, сказала тільки, що тепер до торгового центру на околиці Олтона можна добратись за стільки ж часу, як до Галілеї — містечка, що раніше було на пів-дорозі.

їй конче хотілося саме в торговий центр. Яскраве розмаїття товарів, всюди музика, сюрреалістичне нагромадження автомобілів — серед усього цього я, виринувши з батькової запилюженої машини, почувався, мов гість з того світу. За моєї пам'яті тут колись було міське звалище сміття, оздоблене невеликими сморідними багаттями й рудими, мов іржа, бур'янами. В універсамі ж нічим не смерділо й не пахло, бо навіть ріпу тут пакували в целофанові мішечки, і в повітрі стояла рівномірна, ледь кислувата синтетична прохолода. Мене дратувала жадібність, з якою мати і Річард сновигали в проходах, розбагатілі моїми грішми. Мене тягнуло до Пеггі — гризла думка, що раптом час зробить якийсь жорстокий зигзаг, і вона постаріє або й зовсім зникне, і я лишуся ні з чим — зостанеться лиш ця реальність, ця гнітюча тінь моєї матері, ця голодна дитина — втілення мого власного "я", це блискотливе роздолля дешевих товарів,— все це убоге багатство.

Річард з матір'ю не квапились, черги до кас тяглися чималенькі, і тільки коли пакунки були вже в машині, я подумав, що Пеггі, мабуть, увечері залюбки випила б джину з тоніком. Винний магазин, власність штату, містився по той бік автомобільної стоянки. Асфальт, раз по раз розм'якаючи за день, повикривлював лінії-позначки. Мати пішла з Річардом до аптеки купувати йому окуляри від сонця. Наша поїздка немилосердно затягувалась. А поки ще доберемось додому — вийде більше години. Натискаючи на газ по дорозі назад — чари, навіяні білим широким шосе, якось уже пригасли,— я згадував свою дружину у страдницьких позах. Згадався той час — немалий шмат часу, який я волів би забути,— коли впродовж двох років через мою нерішучість вона зазнала стільки розчарувань і принижень. Я знову побачив її того блідого недільного ранку на початку березня, коли після першої відвертої, болючої розмови з Джоан попереднього вечора я стрівся з Пеггі в парку. Річард вигойдувався, їздячи туди-сюди на велосипеді — різдвяному дарунку, якого Пеггі з ощадливості купила йому на виріст. Я сказав їй, що пообіцяв Джоан почекати півроку, не приймаючи жодного рішення — шість місяців, протягом яких ми не повинні зустрічатися — інакше домовленість не матиме сенсу. Вона тільки кивала головою — весь час кивала й кивала на знак згоди, мовби все так і мало бути і вона схвалює мій намір, мою великодушність щодо Джоан, мою самопожертву,— тому я був такий ошелешений, коли вона раптом уткнулась обличчям мені в плече, крикнувши просто в пальто: Іди, іди собі, Джо! — і вибухнула гарячою лавою сліз, що обпекли мені шию, і я збагнув, що її зовсім не тішить моя перемога над коханням до неї, бо це кохання — вона сама, це єдине, чим вона живе — моїм коханням до неї, і бачить, що нею знехтували, бачить перед собою нескінченну порожнечу, в якій нема і ніколи не буде нас поруч удвох — порожнечу, що я її в цю мить (сірий хідник, кілька чорних на талому снігу постатей парафіян, дерева, що починають набухати бруньками, няні-негритянки в прозорих ботиках) не бачив ніяк. Пригадалась вона півсидячи в ліжку, г0ла — струнка шия і плечі окреслені чітко на тлі волосся, крізь яке просочується сяйво міських вогнів у вікні з синіми верхніми шибками,— і голос, незвично тоненький, поривчастий: Ти мене забудеш? А на ранок — так, здається, це було саме того ранку, коли я, поїхавши начебто до Сент-Луїса, прокинувся в Нью-Йорку й побачив, що падає сніг. По той бік вулиці навпроти її вікон кожна брунька, тулячись міцно до голих гілок платанів, накрилася білою підківкою. Одягаючись (синхронно із вірним моїм двійником у Сент-Луїсі, що саме квапливо збирався на літак о дев'ятій сорок), я поставив на програвач платівку, яку приніс ще вчора увечері і якої пекуча потреба любові не дала нам прослухати. Це був Бах у виконанні джазового хору: во-де-оу-у-у, ла-ла-лалала. Лункі, мов дзвони, голоси лилися навзаводи крізь бароккову партитуру, мокрий сніг за вікном, скошений вітром, квапився долі у тому ж таки, здавалось, грайливому ритмі, Пеггі плюс-калась у ванній, а я стояв приголомшений, у штанях і чистій білій сорочці, що якось дивно холодила тіло, наче тому, що мала би бути в далекому звідси південному місті; стояв босий на м'якому болівійському килимі, де ми недавно лежали, вчарований містом по той бік підвіконня, на якому Пеггі накришила хліба для горобців, і відчував, що хтось прохромив моє серце у точці, де все це перетиналось — і сніг, і Бах, і плюскіт води у ванній. Ніколи ще до мене не приходило таке ясне усвідомлення щастя і — разом з тим — крихкості цього почуття, що межує з божевіллям. А коли — вже у щоденному, діловому костюмі — я зібрався іти (мій бездоганний двійник у цю пору летів літаком на північ), вона раптом сказала жалібно: Не приходь більше, Джо. Мені щораз важче прощатися з тобою. Вибач, я не вмію інакше, я хотіла бути тобі милою, звичайною коханкою, але благородства нестає. Не великодушна в мене натура. Іди, йди назад до Джоан і будь добрий до неї. Це я все напсувала — не треба було мені закохуватись. І коли я вперше — до строку — сказав, що готовий кинути Джоан заради неї, вона закричала: Нізащо! А діти твої! Я б собі ніколи цього не простила! Образи поставали у спогадах заломлені, мовби її біль затоплював, як вода. При зустрічах з Джоан обличчя у неї скляніло від страху, що переходив у погорду, при прощанні зі мною брезкло, рожевіючи, готове розплакатись, а при наступному побаченні стрічало мене бліде від утоми, і кожного разу вона приймала мене до себе і в себе, як невідворотний дамоклів меч; і, згадуючи, я питав сам себе — навіщо я змушував її стільки страждати, чи, радше, яким таким правом я вимислив усю цю спокуту? Уява малювала її самотньою зараз, безпомічною і зґвалтованою, дарма що свою чашу горя вона вже випила до дна — господь, я знав, любить поіронізувати і може, не задумуючись, докинути ще й це.