— Не знаю,— сказала вона, відкидаючи назад волосся.— Дуже вже все це складно.
— Що тут складного? Трохи такту, і все.
Я сам дивувався, звідки в мене цей сердитий тон. По той бік сітки з'явилось Річардове лице:
— Мамо, я йду полоти з місіс Робінсон. Вона мене навчить, як бур'яни відрізняти. Ми будемо там, на городі за садком.
— Не перегрійся на сонці,— сказала Пеггі.
Над Річардовою у дверях виникла материна голова. Рис обличчя за сіткою майже не видно — кам'яна голова богині, відвойованої у моря.
— Не сердься, Пеггі! — гукнула вона досередини.— Щодо концтабору, то ти мала рацію. В мене й справді німецька пристрасть до порядку. Посуду не мий, поскладай лиш — я потім помию.
їхні кроки зашурхотіли по східцях і стихли. Коли Пеггі простягла руку по тарілку, я погладив її стужавілу від напруження, змалілу грудь і сказав:
— Нарешті самі. Покохаємось?
— Від тебе сіном несе,— відповіла вона.— Мені чхати захочеться.
Відчувши у її тілі неподатливий опір, я дав їй спокій і пішов косити між розгуляних хмар.
Ідилія з часом почала набридати, а час рухався так повільно! Здавалось, минуло півдня, і я ще раз навідався додому, щоб ковтнути води,— в порожньому будинку цокав годинник, показуючи щойно десять хвилин на третю. Посуд хтось помив і сховав у шафки. На моріжку за рогом — трава тут була м'яка й косилася легко, як ніде,— розстеливши індіанський плед, спала Пеггі в купальнику.
— Ти спиш?
— Ні.
— Добре тобі тут?
— Так собі.
— А де моя мама з твоїм сином?
— На городі.
— Я їх там не бачив.
— Ну, то десь інде.
— А ти як — за весь час ні разу до них не навідалась?
— Я тільки півгодини, як з хати вийшла. Мила посуд, прибирала. Там у кожному кутку павутиння повно. Вона що, мітли в руки не бере?
— У неї мати була дуже беручка, тож ніколи було навчитися.
— Чого ти завше шукасш їй виправдання?
— Це не виправдання. Раціональне пояснення, як сказав би Річард.
Пеггі, що досі лежала долілиць, розкинувши віялом волосся, наче вона летіла в повітрі, повернулась навзнак, блиснувши до сонця животом, і накрила рукою очі. Губи її під напором сонячних променів розтулилися. Між стегон виднілись де-не-де бурштинові завитки волосся.
— Я люблю тебе.
По її тілу, такому знадливому в своїй наготі, якої не здолали прикрити дві смужки бузкової у вузликах-горошках тканини, перебіг дрож, мов у вередливої дитини, коли її ненароком торкнути. Хоча я ЇЇ не торкався — не смів. Не приймаючи руки, вона обізвалась:
— Чомусь тут я цього не відчуваю. Ти надто — як би його сказати? — зайнятий. Метушишся, трусишся над нами весь час, і тим ще гірше робиш.
— Ще гірше? А хіба щось погано?
— Звичайно, погано. І ти знав, що так буде.
— По-моєму, Річардові тут добре.
— Вона з ним заграє — щоб хоч якось мені дозолити. Але байдуже. Факт, що мені треба сигарет і що в мене починається.
— Тампони маєш?
— Ні, цього теж треба. Я не сподівалась, то й не взяла з собою.
— Може, в матері є.
— Вона в тебе чудо, та, мабуть, не в усьому, дорогенький. Я почервонів — просто тому, що пригадався інший візит,
десятирічної давності, коли в Джоан виникла та ж сама проблема і вона дістала все необхідне у матері. А зовсім давно, ще в Олінджері, мене якось добряче вишпетили за те, що я біля кошика для сміття бавився біленькими іграшковими телескопчиками. І хоч, стовбичачи біля неї в мішкуватих батькових штанах, я почувався мов блазень, душу мою переповнювало бажання воістину царське — подарувати Пеггі дитину і звільнити її від усіх цих страждань.
— Я скажу мамі, що треба організувати вилазку за покупками. Харчі, певно, теж кінчаються.
— Здається, ми проїжджали якусь крамничку — за милю перед тим, як звернути на вашу дорогу.
— То Хартцова крамничка. В нього там усі — меноніти, сигарет не продають. Де найближче можна купити сигарети — то це за п'ять миль звідси, як їхати в Олтон, у Пот-тейджера в Галілеї.
— В Галілеї?
В її устах це подіяло, мов чари. Світ ураз обернувся на чашу, по вінця налиту світлом. Я підвів очі і, вражений,застиг: луг, дерева між ним і мною — молоденька акація, чорний горіх, голуба ялиця, що колись була не більша за мене, трава на подвір'ї — все це втонуло в сліпучому безгомінні, в абсолютній, зримій тиші, немов тільки що пробриніла верхня нота октави у гамі життя,— кожен восковий листочок, кожна сріблом полита травинка були так досконало висвітлені млистим серпневим сонцем, що серце мені закалатало, мовби прошите наскрізь. Але тут же видіння стало мерхнути поволі, розмиваючись співами птиць і комах — цією незмінною і невидимою течією у плині сільського спокою.
Сонце сховалось. Пеггі так само лежала, прикривши рукою очі. Проїхала машина листоноші, здійнявши хмару рожевої пилюки. Я побіг до поштової скриньки, але там нічого не було — лише непотрібна цидулка для абонентів та адресований матері конверт за підписом доктора І. А. Граафа. Мати з Річардом якраз показались у протилежному кінці садка — вони ходили ген у той самий гайок, що відділяв наші землі від угідь через дорогу, які чекали на забудову. Я рушив їм назустріч, навпростець через сад, щоб віддати мамі пошту й поговорити про покупки.
— А ми щойно лисячий послід бачили,— оголосив Річард.— Він темніший і рідший, ніж у байбака.
— Знов лисиць розвелось,— сказала мати.— І завжди так — як не лисиці, то фазани,— по черзі. Зараз період на лисиць. А п'ять років тому фазани просто на ґанок приходили.— Примружившись, вона глянула туди, де лежала Пеггі.— Сподіваюся, Семмі Шелкопф не ходить сьогодні з біноклем.
— Це я їй сказав полежати на сонці. Вона перемила посуд і поприбирала у вітальні.
— От і добре,— легенько засміялась мати, подавшись назад від мого різкуватого тону.— От і добре. Я обома руками за природу — чим ближче до неї, тим краще.
— Нам треба купити сигарет.
— Я думала, ти вже не куриш.
— Це не для мене,— для Пеггі.
— Скажи їй — від тютюну зуби жовкнуть.
— А мама не затягується,— озвався Річард.— Тато завжди сміється з того, як вона курить.
— Коли ж це він бачив, як вона курить?
— А коли по мене приходив і потім, як приводив додому.
— Пеггі ще дечого треба,— сказав я матері,— з жіночого асортименту.