А в цю мить мені здалося, що день і поля разом з ним зараз ринуть на нас і затоплять, мов хвиля припливу, якщо ми негайно не розбудимо трактора. Мати квапливо наддала ходи, та зразу ж приклала руку до грудей, бо їй забракло повітря. При денному світлі аж боляче було дивитися на лахмате, заросле повійкою й подорожником подвір'я.
Трактор — старожитній сіренький "форд" з вузьким капотом, що нагадував морду мула — звичайно чекав під тим самим незугарним оборогом, що його мама нарешті позбулася-таки. Там, стоячи просто на землі, на вичовганих каменюках, між якими засихало болото, змішане з солом'яною січкою, він ховався від дощу, але був незахищений од вітру, котрий в непогоду заносив сюди, під навіс, дошкульні дотики зливи. Свого часу мене пов'язували з цим місцем особливі, палкі почуття: сліди від сокири на бантинах довкола, здавалось, ще й досі дзвеніли, а трактор, що поцокував остигаючим мотором, став для мене ледь чи не справжнім, живим другом, відколи ми з ним побачили, як мати обганяє батька, біжачи додому під дощем.
Тепер він стояв в одній із загород стайні, де в позбавленому сонця повітрі тхнуло спорохнявілими кізяками. Мати намацала в яслах маслянку і почала змащувати вузли; почулось лунке, ніби механічне, булькання. Я з натугою відкрив капот, Щоб заправити трактор. Бензин, вихлюпуючи з каністри блідо-бузковим струменем, під впливом чудодійної алхімії тіней у баку перетворювався в темнаве золото, а каністра, спливаючи стрічкою рідини, дедалі дужче скакала у мене в руках, мов розкручена бобіна. Мати вже не наважувалась братися за цю непросту операцію. Але двигун завела сама,— несподівано хвацько підплигнувши, стала ногою на приступку, вхопилась за обтягнене гумою кермо і перекинула своє важке тіло на залізне сидіння. Це правда, що я, як і батько колись, сприймаючи кожне непередбачене висідання акумулятора, будь-які перебої двигуна чи бензопомпи як складну головоломку, мав звичку скипати і впадати у паніку. В матері ж, з її технічною сліпотою, було особливо цупке чуття, і невдовзі древній мотор, оживши, зашкварчав, задвигтів із силою, що вимела ластівок в голубий прямокутник неба, яке, відколи оборогу не стало, підступило до самих дверей стайні.
Вдоволена з себе, мати уступила мені місце. Сидіння було тепле; я перевірив педалі, повернув ручку підсоса в середнє положення, відпустив зчеплення і перевальцем посунув надвір. Мати ойкнула; я шарпнув підойму, що не давала громіздкій косарці битись об каміння,— ведучи трактор до будинку, я чув за спиною її гойдливе деренчання.
Пеггі з Річардом стояли на ґанку і споглядали цей парад в одній особі — актор не першої молодості, з напівсивою головою і пухким тілом городянина, що з недоречним захватом грає роль юнака. Здавалось, мій успіх їх украй приголомшив; я помахав їм рукою і був не проти спинитися, та автоматизм в управлінні в мене ще не виробився, тож я побоявся, що зав'язну. Без найменших зусиль, мов титан, тягнучи за собою шарпливу півкулю землі і неба, я, перетнувши стежку, виїхав подвір'ям на дорогу й покотився повз поштову скриньку в напрямку горішнього поля. Величезні колеса оберталися так повільно, що згори було чітко видно, як вискакують низки зубців на протекторах, мовби щільні шеренги наступаючої армії. До тракторів у дитинстві я не звик, тому й досі дивився на них, як на чудо: в той же час, як крихкі їх моторчики кріпнуть, наливаючись могутньою силою, ця сама сила розливається хвилею безмежної ніжності, відчуттям найвищої готовності вершити добро.
На полі я запустив косарку. Трактор, на кожній ямці припадаючи до землі, слухавсь моєї руки і, поїдаючи траву, рухався в напрямку далеких прадавніх озер. Стебла бились об металеві краї у мене під ногами. Вухо призвичаїлось до шарудіння й поскрипування — все це стало відтінком тиші; невидимі ножі косарки, що бігла за трактором, стелили покіс, мов рушник, за собою. Ластівки, в гонитві за комашнею, пурхали довкола мене, як чайки довкола корабля. Поле було розлоге, та під моїм натиском — дуже поміркованим, бо мати навчила мене віддавати перевагу третій швидкості, хоч батько завжди косив на четвертій, і його не на жарт підкидало й заносило — поволі піддавалося, вселяючи певність, що, сягнувши ген туди, де зарості дичок, сумаху й айланта позначали межу далекого лану, я, так само неквапно, вернусь. У матері була своя метода косьби — об'їхати вздовж межі і, по спіралі виписуючи квадрат за квадратом, повільно наближатись до центра, поки там не лишався трикутник нескошеної трави або два трикутники, як у пісочному годиннику, що теж дуже швидко зникали. Я робив це інакше: одним відчайдушним махом розрізавши поле рівно посередині, обстругував то одну, то другу половину, розважаючись то фланговими маневрами по всій площині, то прочісуванням невеличких ділянок. Для мене зразком була війна, для неї — любов. Під кінець покоси в обох виглядали однаково, тільки на материнім кострубатостей було більше — скрізь, де вона піднімала косарку, надибавши гніздо фазана чи якийсь особливо мальовничий кущик польових квітів.
Повз колеса пропливали стокротки, цикорій, золотушник, льонок, у якого що не квіточка — то крихітна балерина, за-стигла.в стрибку антраша. Розсипи квітів, мов небо в сузір'ях, ряхтіли праворуч від мене, а зліва лягали покоси зелених кормів. Стривожені трактором хмари мошви не летіли, однак, за мною, а знов починали круговерть невгомонних своїх балачок. З-під коліс вискакували тріскотливі коники; метелики полохалися, втікаючи перед крахом власного всесвіту, і припадали, тріпочучи, до полеглої трави, мов руки німої наложниці, що пестять бездиханне тіло коханця велетня. Сонце підбивалося щораз вище. Над капотом з'явився тремтливий німб варкого повітря, ілюзорно викривлюючи кожне стебельце. На боках трактора виступила піна, і я, погойдуючись в залізному сідлі, схожому формою на жіночі стегна, сам на сам з природою, почуваючись під сліпучим небом так само безпечно, як під покровом ночі, розпалений у войовничому штурмі і ніби аж невагомий, відчув у собі гарячий приплив пожадання, та не став його тамувати, думаючи про Пеггі. Моя дружина — поле.