Під'їхали дві "швидкі допомоги" й забрали поранених. У кожну з них услід за хворими поліз поліцейський, а інший вмостився поряд з водієм. Ущерть завантажені машини повільно котили до воріт.
Решту забіяк тіпала пропасниця — розігріті бійкою, вони швидко охололи й тепер аж цокотіли зубами на холодному лютневому вітрі. У всіх судомило м'язи, всі були в синцях і подряпинах, проте не каялись. Один здоровань вийшов наперед, скорчив пику й плюнув у напрямі супротивників. Сорочка його була подерта і звисала клаптями, а обличчя розпухло. На руках буграми здулися могутні біцепси, волосся звисало на лоб, очі люто нишпорили навкруги. Коли поліцейський узяв його за руку, щоб одвести до своїх, він хижо загарчав. Підійшло ще двоє поліцейських, і заводій неохоче відступив.
Я вже збирався махнути рукою на Джо, аж він раптом вигулькнув із воріт та погукав мене. I хоч би тобі слово про те, чому спізнився! Але не тільки я помітив його.
Високий засмаглий містер Тюдор підійшов до нас.
— Нантвич, підкиньте мене в Брайтон,— звернувся він.— Як бачите, таксі загрузли в небезпечному багні, а мені хвилин за двадцять треба бути на важливому побаченні.
Джо байдуже глянув на водіїв.
— Що трапилось?—запитав.
— Чи вам не все одно! —нетерпеливився Тюдор.— Де ваша машина?
Джо тупо глянув на мене, здавалося, його свідомість працює на малих обертах. Він пробелькотав:
— Е... е... моя машина... Не тут, сер. Мене теж обіцяли підвезти.
— Ви? — обернувся до мене Тюдор. Я кивнув. Джо через свою неуважність чи байдужість не познайомив нас.
— Буду вам щиро вдячний, коли підкинете мене в Брайтон,— звернувся Тюдор.— Платитиму, як за таксі.
Він напирав, бо, мабуть, дуже поспішав, і я не міг йому відмовити, адже це нічого мені не коштувало, а йому так потрібно.
— Я й задарма повезу. Але трохи буде затісно: у мене двомісна машина.
— Якщо всі троє не вліземо, Нантвич залишиться, а ви вже собі потім його одвезете,— категорично мовив Тюдор.
Джо нітрохи не здивувався, а я подумав, що містер Тюдор аж надто вже не звик рахуватися з кимось, окрім себе.
Ми обійшли групу забіяк і попростували до мого "лотоса". Тюдор вмостився. Він був такий дебелий, що годі було й думати втиснути Джо.
— Я повернусь за тобою,— кинув я Нантвичу, тамуючи гнів.— Почекай мене на дорозі.
Я сів за кермо, від'їхав од зупинки й звернув на Брайтон. Маленькому "Лотосу" було тісно серед безлічі машин на шосе, і він не міг продемонструвати всю силу свого рокітливого мотора фірми "Клаймакс". Я тримав швидкість сорок миль та все думав про свого пасажира.
Глянувши вниз, раптом побачив його руку, що лежала на коліні з широко розчепіреними й напруженими пальцями. Еге! Я пізнав її — засмаглу, з синюватим відлиском нігтів.
Це він стояв тоді в барі Сандауна спиною до мене. Саме ця рука лежала на стойці поряд із склянкою. Він говорив з Біллом, а я стояв позаду, не бажаючи їх перебивати. Потім Тюдор перехилив склянку й рішуче пішов.
Я глянув йому в обличчя.
— Шкода Білла...
Руде ручисько сіпнулось. Він повернув голову й видивився на мене.
— Так, шкода,— промимрив.— Я сподівався, що він поскаче на моєму рисакові в Челтенхемі.
— Кохаєтеся в конях?
— Еге ж.
— Я був позаду, коли він упав,— мовив я й інтуїтивно додав: — Багато питань викликає ця катастрофа.
Я відчув, як дебеле тіло Тюдора напружилось, аж сидіння зарипіло. Його погляд так і свердлив мене, а те, що він сидів поряд, просто гнітило.
— Звичайно,— буркнув він.
Хотів, очевидно, щось додати, але передумав і глянув на годинник.
— Підвезіть мене до готелю "Плаза", Я маю там ділову зустріч.
— А де це? — поспитав я.
— Тут недалеко. Я вам покажу.
Його наказовий тон зводив мене до становища шофера. Ми проїхали мовчки кілька миль. Мій пасажир, очевидячки, поринув у роздуми. Коли доїхали до Брайтона, вказав мені, де готель.
— Дякую,— холодно кинув, витягуючи своє дебеле тіло з авто. Всім своїм виглядом він давав зрозуміти, що цінує послугу, зроблену йому незнайомцем. Ступив два кроки, раптом обернувся й запитав:
— А як вас звати?
— Аллан Йорк... Щасливого побачення.— I рушив, не чекаючи, що він скаже. Я теж міг бути категоричним. У дзеркалі бачив, як він пильно дивиться мені вслід.
Я повернувся на іподром.
Джо чекав на лавчині при дорозі. Він заледве спромігся відчинити дверцята й гепнувся на сидіння, щось там бурмочучи. Коли глянув на мене, я зрозумів, що він п'яний як чіп.
Уже стемніло, і я ввімкнув фари. Можна було знайти собі іншу розвагу, аніж везти в Доркінг цього п'яничку, що обдавав тебе перегаром. Я зітхнув і збільшив швидкість.
Джо, як звичайно, почував себе ображеним. Він був переконаний, що всі його неприємності траплялися через когось. Незважаючи на свої двадцять років, він завжди незадоволено бурчав. Важко сказати, що гірше набридало — його рюмсання чи хвалькуватість. I те, що жокеї ставилися до нього терпимо, свідчило про їх добродушність. Багато прощали Джо за його жокейське вміння, та він погано користувався ним — частенько "притримував" коня, не кажучи вже про те, що нерідко напивався й ризикував позбутися місця.
— Я б виграв цю скачку,— скиглив він.
— Дурень — та й годі!
— Ось слово честі. Я мусив виграти. Адже я їх усіх...
— Дурню ти — напиваєшся під час перегонів.
— Що?..— Він не второпав.
— П'єш, як швець, ти аж надто сьогодні нацмулився.
— Ні, ні й ні...— I раптом сипнув словами, наче горохом.
— Жоден власник не довірить тобі свого скакуна, коли побачить, що ти п'єш,— перебив я, хоч почував, що це зрештою не моя справа.
— Я виграю будь-яку скачку однаково — п'яний чи тверезий.
— Хто цьому повірить?
— Усі знають, що я класний жокей.
— Поки не надудлишся.
— Я можу пити й добре скакати,— він гикнув
Я змовчав. Джо потребував дужої руки, яка б стримувала його ще десять років тому. Зараз уже пізно, він котиться до загибелі й не слухатиме нікого, хто б спробував його напутити.
— Той клятий Мейсон...— озвався він,— ота падлюка Сенді — перекинув мене через кодолу. Знав, що я легко подолаю перешкоду, і турнув мене, гад.
— Не мели дурниць, Джо.
— Але ж ти згоден, що я міг виграти заїзд?
— Ти ж упав принаймні за милю до фінішу.