Евфоріон
Мрієте ви про мир?
Віриш у мрії — вір!
Бій — нині оклик мій,
Бій, переможний бій!
Хор
Хто прагне воєн
І зневажа спокій,
Той недостоїн
Щастя надій.
Евфоріон
Краю цього сини
Знають огонь війни;
В бій вони сміло йдуть,
Кров свою щиро ллють.
Дух їх не скориться
Зроду ярму;
Хто з гнітом бореться,
Слава тому!
Хор
Знявся вгору — подивіться,
А здається, не малий.
Весь іскриться, ніби криця,
У побідний рветься бій.
Евфоріон
Що там стіни, що там мури —
Сам собою кожен будь!
Кращий захист проти бурі —
Чоловіка мужня грудь.
Хочеш в вільній жить країні —
Зброю звір і в бою вир!
Кожна жінка — героїня,
Кожен хлопчик — богатир.
Хор
Слава поезії,
Вись до небес її!
Хай, мов ясна зоря,
Звідти вона сія!
І з далин луна
Всім нам чутна, гучна
Пісня твоя!
Евфоріон
Ні, вже не лагідна дитина,
Юнак озброєний гряде,
А з ним хоробрая дружина —
Все сильне, вільне, молоде.
Мерщій
Убій!
Той шлях до слави приведе.
Гелена і Фауст
На порозі існування,
Ледь узрівши світло дня,
Десь до горя, до страждання
Ти вже рвешся навмання…
Ти ж нам свій
Чи чужий?
Чи союз наш — маячня?
Евфоріон
Вам чути з моря грім прибою?
Вам чути з поля грізний клич?
То рать на рать іде стіною
На смертну брань, на люту січ.
В бій піти
Й полягти —
Це ж така звичайна річ.
Гелена, Фауст і хор
Бійся заміру страшного!
В бій іти і полягти!
Евфоріон
Ні, дивитись неспромога!
Мушу браттям помогти!
Гелена, Фауст і хор
Там небезпека, жах,
Певний загин!
Евфоріон
Хай! Крил могутній змах!
Вгору! У гін!
Далі! Вперед! Вперед!
В бою пожар!
(Кидається в повітря; одіння якусь хвилю несе його;
голова йому сяє; за ним лягла смуга світла).
Хор
Згубний, безумний лет!
Ікар! Ікар!
Прекрасний юнак падає до ніг батькам; у загиблому ніби впізнають знайому постать, але тілесне миттю щезає, в небо кометою зноситься ореол, долі лишається тільки одіж, ліра і мантія.
Гелена і Фауст
Щастя втеряли ми,
Горе прийшло жахне.
Евфоріон
(голос із глибини)
Мати! У царстві тьми
Не покидай мене!
Пауза.
Хор
(жалібний спів)
Не покинем! Де б не був ти,
Не журися самотою —
Хоч од нас і полинув ти,
Серцем завше ми з тобою.
Ні, талан твій не нещасний,
Геть тужіння жалібні!
Дух великий, спів прекрасний
Мав ти в ясні й хмурі дні.
Родом славний, міццю сильний,
Ти життя земне любив,
Та, бентежний і свавільний,
Рано сам себе згубив.
Мав ти зір очей всезрящих,
Серце — світу навстіжень,
Мав любов жінок найкращих,
Неповторний дар пісень.
Ти ж зірвався в даль сміливо,
Все пустивши на одчай,
Занедбавши бунтівливо
І закони,і звичай.
Мов натхненний духом віщим,
Аж до неба шугонув…
Ти погнався за найвищим,
Та його не осягнув.
Хто ж осягне? Хто зуміє
Темну долю побороть,
Як у злигоднях німіє,
Кров'ю сходячи, народ?
Нумо ж нової співати,
Хто в жалобі там поник?!
Таж земля, всеплідна мати,
Родить співи з віку в вік.
Повна пауза. Музика вривається.
Гелена
(до Фауста)
Немов про мене древнє слово сказано:
З красою щастя довго не вживається.
Життя й кохання ниті розриваються,
І з тим, і з тим прощаюсь я, сумуючи.
Востаннє, друже, міцно обнімімося…
Прийми мене, о Персефоно, з отроком!
(Обіймає Фауста; тіло її зникає, одіння лишається у нього в руках).
Форкіада
(до Фауста)
Держи хоч, що лишилося тобі,
Не випускай одіння! Бо, гляди,
Ще демони розшарпають його
І десь замчать в Аїд. Держи міцніш!
Це не богиня вже, що ти втеряв,
А все ж божественне. Візьми собі
Коштовний дар і вгору підіймись!
Знесе тебе він над усе земне
В ефірну вись, — ширяй там досхочу.
Побачимось пізніше — вже не тут.
Одіння Гелени розпливаються хмарою, огортають Фауста, підіймають його вгору і линуть із ним удалину.
Форкіада
(бере з землі ліру й шати Евфоріона, виступає на передній кін, підіймає останки вверх і мовить)
Так часом найдеш не шукавши!
Щоправда, полум'я нема вже,
Та нам не жаль таких утрат.
Є чим і так поетів наставляти,
Під'юджувать до розбрату і звад.
Не можу я талантів наділяти —
Даватиму хоч одяг напрокат.
(Сідає на передньому коні під колоною).
Панталіда
Спішіть, дівчата! Вже тепер звільнились ми
Від чар страшної відьми фессалійської;
Ущух і гам тих звуків, хитро сплетених,
Що різав слух і розум заморочував.
Біжім в Аїд! Туди-бо подалася вже
Сама цариця — випадає й челяді
Вступити вірно й щиро у сліди її.
Вона вже там, край трону Незглибимої.
Хор
Добре царицям, добре їм скрізь,
Навіть в Аїді зверху вони,
З рівними рівні сходяться там
І з Персефоною в дружбі живуть;
Нам же йти в глушінь, у нетрі,
В оболоні асфоделей;
Між сумними тополями
Та посохлими вербами
Невеликі нам радощі —
Кажанами шарудіти
Смутно, безживно, примарно…
Панталіда
Хто імені не має й благородності,
Належить той стихіям — розпливіться в них!
А я піти бажаю за царицею,
Бо вірність може стать безсмертним подвигом.
Іде геть.
Всі разом
Знову прийшли ми до світлого світу,
Хоч не істоти ми —
Чуємо, знаємо,
А до Аїду не вернемо більш.
Вічно живуща природа
Право над нами взяла;
Ми знов, як духи, над нею.
Перша частина хору
В гіллі, в вітті ми розбудим шумний шепіт,
томний трепет,
Од коріння до верхів'я сік погоним живодайний;
І листками, і квітками рясно й красно закосичим
Кучерявії дерева на багатий урожай.
Вспіє овоч — враз зберуться юрби люду, юрми скоту;
Всі хапають, всі ласують, набігають і юртують,
Перед нами, як богами, всі схиляються кругом.