На порозі будинку нас зустрів високий, ясновидий, білявий чоловік із записником у руці; він кинувся до нас і гаряче потис руку моєму приятелеві.
— Як добре, що ви приїхали, — мовив він. — Я все залишив тут, як було.
— Крім отого! — відповів Холмс, показуючи на стежку. — Навіть череда буйволів не залишила б по собі такого місива. Але ви, Ґреґсоне, безперечно, оглянули стежку, перш ніж дозволити її так затоптати?
— Я мав багато роботи в будинку, — ухильно відповів детектив. — Тут є мій колега, містер Лестрейд. Я сподівався, що він простежить за цим.
Холмс позирнув на мене й насмішкувато підняв брови.
— Ну, після таких майстрів, як ви та Лестрейд, мені тут нема чого робити, — мовив він.
Ґреґсон самовдоволено потер руки.
— Еге ж, ми, гадаю, зробили все, що могли, — відповів він. — Проте справа ця досить химерна, а я знаю, що вам такі до вподоби.
— Ви приїхали сюди в кебі? — спитав Шерлок Холмс.
— Ні, сер.
— А Лестрейд?
— Теж, сер.
— То ходімо оглядати кімнату, — зовсім уже не до ладу закінчив він і зайшов до будинку. Ґреґсон з подивом на обличчі попрямував за ним.
Невеликий дощаний запилюжений коридор вів до кухні та до інших служб. Ліворуч і праворуч було двоє дверей. Одні з них, мабуть, не відчинялися вже багато тижнів; інші вели до їдальні, де й було скоєно загадкове вбивство. Холмс увійшов туди; я подався за ним з тим гнітючим почуттям, яким огортає наше серце присутність смерті.
Велика квадратна кімната здавалася ще більшою через те, що в ній не було жодних меблів. Яскраві дешеві шпалери були вкриті пліснявою, а подекуди вони поодривалися й звисали, мов лахміття, оголюючи жовтий тиньк. Навпроти дверей стояв камін із полицею з фальшивого білого мармуру; скраю полиці був приліплений недогарок червоної воскової свічки. В неясному, непевному світлі, що пробивалося крізь брудні шибки єдиного вікна, все довкола виглядало мертвотно-сірим; до того ж на підлозі лежав товстий шар пилюки.
Всі ці подробиці я помітив пізніше. Спершу мою увагу привернула людина, розпростерта на дощаній підлозі, її порожні, незрячі очі, що втупились у стелю. То був чоловік сорока трьох — чотирьох років, невисокого зросту, широкоплечий, із жорстким кучерявим волоссям та коротенькою борідкою, що стирчала догори. Він був убраний у сукняний сурдут та жилет, світлі штани й чисту білу сорочку. Поряд лежав начищений до блиску циліндр. Руки його були розкинуті, пальці стиснуті в кулаки, ноги скорчені в смертельній агонії. На неживому лиці застиг вираз жаху і, як здалося мені, ненависті — такого на людському обличчі я ще не бачив. Страшний, лютий вигляд, низьке чоло, приплюснутий ніс і випнута щелепа робили небіжчика схожим на мавпу — цю подібність іще більше посилювала його викручена, неприродна поза. Я бачив смерть у різних її проявах, але ніколи ще вона не здавалася мені такою жахливою, як у цій темній, похмурій кімнаті на одній із головних вулиць лондонського передмістя.
Худорлявий, схожий на тхора Лестрейд стояв у дверях; він привітався з моїм приятелем і зі мною.
— Наробить ця пригода галасу, сер, — зауважив він. — Такого мені ще не траплялося, а я вже не новачок.
— І немає жодного ключа? — спитав Ґреґсон.
— Жодного, — відказав Лестрейд.
Шерлок Холмс підійшов до трупа, став навколішки і взявся старанно оглядати його.
— Ви певні, що тут немає ран? — спитав він, показуючи на бризки й плями крові довкола тіла.
— Цілком! — відповіли обидва детективи.
— Тоді, звичайно, це кров когось іншого, — напевно, вбивці, якщо це було вбивство. Це нагадує мені обставини смерті Ван-Янсена в Утрехті, 1834 року. Пам’ятаєте цю пригоду, Ґреґсоне?
— Ні, сер.
— Прочитайте — варто прочитати, їй-право. В світі немає нічого нового. Все вже бувало раніше.
Поки він говорив, його чутливі пальці без упину кружляли над мертвим тілом — обмацували, натискували, розстібали, оглядали, а в очах застиг той самий байдужий вираз, про який я вже згадував. Огляд був такий швидкий, що навряд чи хто-небудь зрозумів, як ретельно його було зроблено. Нарешті Холмс понюхав губи померлого й поглянув на підошви його лакованих черевиків.
— Його не пересували? — спитав він.
— Ні, лише оглядали.
— Можете відвезти його до покійницької, — мовив Холмс. — Тут ми більше нічого не довідаємось.
Четверо полісменів з ношами були напоготові. Ґреґсон покликав їх до кімнати, вони поклали труп на ноші й понесли. Коли його піднімали, об підлогу дзенькнула й покотилася обручка. Лестрейд схопив її й почав роздивлятися.
— Тут була жінка! — вигукнув він. — Це жіноча обручка.
Він простяг її нам на долоні. З’юрмившись довкола Лестрейда, ми теж утупили очі в обручку. Поза всяким сумнівом, цей гладенький золотий обідок оздоблював колись палець нареченої.
— Справа ускладнюється, — мовив Ґреґсон. — А вона й так уже надто химерна.
— А чи певні ви, що це її не спрощує? — заперечив Холмс. — Але годі вже милуватись обручкою — це нам не зарадить. Що ви знайшли в кишенях?
— Усе тут, — мовив Ґреґсон, показуючи на купку речей, розкладених на одній із нижніх сходинок. — Золотий годинник фірми Баро, Лондон, номер 97163. Золотий ланцюжок, дуже важкий і товстий. Золотий перстень з масонським знаком. Золота шпилька — голова бульдога з рубіновими очима. Футляр до візитних карток із російської шкіри; на картках написано "Енох Дж. Дребер, Клівленд" — це збігається з мітками "Е. Д. Д." на білизні. Гаманця немає, але в кишенях було сім фунтів тридцять шилінгів. Кишенькове видання "Декамерона" Бокаччо з написом "Джозеф Стенджерсон" на першій сторінці. Два листи — один адресовано Е. Дж. Дреберові, інший — Джозефові Стенджерсону.
— Яка адреса?
— Стренд, Американська біржа, до запитання. Обидва — з пароплавства "Ґійон", пов’язані з відбуттям їхніх пароплавів до Ліверпуля. Зрозуміло, що цей нещасний збирався повернутися до Нью-Йорка.
— Чи розшукали ви цього Стенджерсона?
— Одразу почав шукати, сер, — мовив Ґреґсон. — Я дав оголошення до всіх газет, а один з моїх людей поїхав на Американську біржу, але досі ще не повернувся.
— А чи розпитували ви в Клівленді?
— Надіслав цього ранку телеграму.
— Про що саме ви питали в ній?