Вона торкнула його за плече.
А він підхопився на ноги, гляпув на неї та як гримне:
<— Не можна!
Жепиха кинулась тікати, а він дав їй штурхана в спину і грюкнув за нею дверима.
Вона втрете опинилась в тому самому коридорі
Сіла коло якихось дверей і з справжньою селянською терплячістю вирішила сидіти хоч би й до страшного суду. "Може ж, хтось таки мене спитає?" — думала молодиця. Вона не плакала, тільки терла очі, що свербіли їй, і відчувала, що весь коридор з усіма дверима і з нею разом починав крутитись.
А тут люди коло неї ходять, дверима грюкають, кричать, галасують — гомін, як на ярмарку.
Нарешті бог таки змилувався над нею. З тих дверей, перед якими вона сиділа, вийшов статечний шляхтич, якого вона інколи бачила у Вжецьондзі в костьолі, спіткнувся об неї і спитав:
— Чого ви тут, молодице, сидите?
— Я до начальника...
— Тут судовий пристав, а не начальник. Шляхтич показав їй на двері в глибині коридора:
— Там, де ота зелена табличка, зрозуміло? Але не ходіть до нього зараз, бо він зайнятий, зрозуміло? Зачекайте тут, він скоро вийде.
І шляхтич пішов далі, а молодиця подивилась йому вслід, наче це був її ангел-храшггель. Подумала: "Ні, таки пан найшвидше мужика пожалів!"
Марисі довелось довго ждати, поки двері з зеленою табличкою нарешті з грюком відчинилися. З них вийшов немолодий уже військовий і швидко покрокував коридором, видно, дуже поспішаючи. Тут уже одразу можна було впізнати, що то начальник, бо за ним підбігці поспішало кілька панів, забігаючи то з правого, то з лівого боку, причому Жепиха чула, як вони приказували: "Пане начальнику!", "Одне словечко, пане начальнику!", "Будьте ласкаві, пане начальнику!"* А він не слухав їх і прямував уперед. Марисі аж в очах потемніло, коли він підходив до неї. "Хай буде воля господня!" — майнула у неї думка, і вона вийшла на середину коридора, впала навколішки й підняла руки вгору, загородивши йому дорогу.
Начальник глянув на неї і спинився. Спинилися і всі пани, що йшли з ним.
— Це що таке? — спитав начальник.
— Найсвятіший началь...
Вона затнулась і не могла далі говорити: з переляку у неї пропав голос і отерп язик.
— Чого?
*— Та я... я про... рекрутчину.
— Що ж, тебе в солдати забирають, чи що? —спитав начальник.
Щоб догодити начальникові, шляхта дружно засміялась, але він спинив її:
— Ану прошу! Прошу тихо! Потім знов нетерпляче до Женихи:
— Швидше! Чого тобі треба, бо я не маю часу. Але Жепиха зовсім внетямилась від сміху панів
і тільки белькотіла: "Бурак! Жепа! Жепа! Бурак, о!"
— Мабуть, п'яна! — сказав один із панів.
— Забула язика вдома,— додав другий;
— Чого ви хочете? — ще суворіше перепитав начальник.— Ви п'яні, чи що?
— 0 Ісус, Марія! — вигукнула Жепиха, відчуваючи, що остання нитка порятунку вислизає з її рук.— Найсвятіший начальнику...
Та він справді був дуже зайнятий: почали надходити рекрутські списки, та й так всіляких справ була сила-силенна, а тут ще мав відбутись в Ословіцах бал, який він із службового обов'язку влаштовував, а з цією жінкою ніяк не можна було порозумітись, отож він махнув рукою й сердито сказав:
— От горілка! Все горілка! А жінка ж молода й гарна.
Потім звернувся до Женихи таким голосом, що вона ладна була крізь землю провалитись:
— Як витверезишся, то подаси скаргу до свого волосного суду, а він нехай передасть мені.
Ляснувши, немов батогом, останніми словами, він пішов далі, а за ним папи, повторюючи: "Пане начальнику!", "Одне словечко, пане начальнику!", "Будьте ласкаві, пане начальнику!"
Коридори спорожніли. Все кругом затихло, та от дитпна Жепихи голосно заплакала. Жінка ніби прокинулась зі сну, встала й почала приспівувати дитині якимось не своїм голосом:
— А-а, а-а, а-а!
Потім вийшла з будинку надвір. Небо облягли хмари, далеко на обрії гриміло. Повітря було парке.
Що діялося в душі Марисі, коли вона йшла повз реформатську церкву назад в Баранячу Голову, писати не буду. Якби в такому становищі опинилась панна Ядвіга, тоді я написав би сенсаційний роман, в якому довів би найзапеклішим позитивістам, що іспують ще на світі ідеальні істоти. Панна Ядвіга усвідомила б і
осмислила кожне враження: душевний розпач виявився б у не менше розпачливих, а тому дуже драматичних думках і словах. Це зачароване коло, глибоке й болісне почуття безпорадності, безсилля й насильства, роль гнаного бурею листочка, глуха свідомість, що порятунку не буде ні від неба, ні від землі, напевне, надихнули б панну Ядвігу на такий зворушливий монолог, що мені залишилося б тільки записати його, аби зажити собі слави. А Жепиха? Цей простий люд коли страждав, то тільки страждав, та й не більш! Жепиха в цупких руках недолі була ніби пташка в руках жорстокої дитини. Вона йшла вперед, вітер підганяв її, піт струменів з чола — от і все. Часом, коли її хвора дитина розкривала ротика й починала дихати так, ніби зараз мала сконати, молодиця жебоніла до неї: "Яську! Ясеньку мій сердешний!" — і притискала уста до гарячого лобика дитини. Поминувши реформатську церкву, вона вийшла далеко в поле і раптом спинилась, бо навпроти неї йшов п'яний чоловік.
Хмари сунулись по небу все чорніші, а в них клекотіло щось, наче буря, раз у раз спалахувала блискавка, але чоловік на те не зважав. Розстебнувши полп сіряка, зсунувши набакир шапку, ішов, заточуючись то в один, то в другий бік, і співав:
Пішла Дода До города Нарвати петрушки, А я саме йду по воду, На городі зустрів Доду... У-гу-гуІ У-хи!
Побачивши молодицю, він спинився, розставив руки й вигукнув:
Ой ходімо в жито, Чуєш, Маргарито?
Чоловік хотів був схопити її за стан, але молодиця, злякавшись за себе й за дитину, відскочила вбік.
Чоловік кинувся за нею, але тому що був п'яний, з розгону впав. Віл зараз же підвівся, та не став доганяти, а, схопивши каменюку, так пожбурив нею, що тільки зафурчало.
Від нестерпного болю жінці запаморочилось у голові, і вона сіла на землю. Та, подумавши про дитину, підхопилась і побігла далі. Спинилася аж під хрестом і, обернувшись, побачила, що п'яний був уже не менш як на півверстви позаду і, заточуючись, ішов до міста.
В цю мить вона відчула щось тепле на шиї; помацала рукою й побачила на пальцях кров.