Демосфен помилився, коли запевняв, що новий македонський цар, "хлопчик" Александр, віддаватиметься лише гулькам і не захоче ходити в походи і воювати, як то робив його покійний батько. Не минуло й двох місяців як "хлопчик" Александр, впоравшись з внутрішніми чварами, зміцнив армію, залізною рукою ("І звідки вона у нього, по суті, ще хлопця, взялася?" — дивувалися македонці) навів лад. Оскільки на Балканах було спокійно, Парменіон в Азії стояв за молодого царевича горою, Александр кинув своє військо в Грецію, де вже звела голову непокора. Молодий цар швидко і, головне, несподівано пробрався майже непроходимими стежками у Фессалію, і, коли з'явився там негадано, йому відразу ж всі покорилися. І навіть — мабуть, з ляку — вибрали його пожиттєвим стратегом. Задоволений першим успіхом молодий цар підійшов до Фермопіл — і там йому теж покорилися без бою. Не марнуючи й дня, Александр дуже швидко і цілком несподівано для греків перейшов гори ("Літає він на крилах із своїм військом, чи що?" — жахалися греки), став табором біля Фів і послав ультиматум одночасно і Фівам, і Афінам: або —• або... Або ви мене визнаєте як свого повелителя і покровителя Еллади, адже я законний спадкоємець царя Філіппа, або я вас змушу це зробити силою зброї, а тоді вже нарікайте на себе.
Чекати відповіді довелося недовго. Одне за одним налякані грецькі міста прислали в табір нового македонського повелителя своїх посланців з виявом покори і найвірнопід-даніших почуттів до молодого монарха та запевнянням його у своїй відданості. Це була перемога без бою, але Александрові цього було мало. Запевнивши греків у своїй прихильності до них, зібрав синедріон в Корінфі, куди з'ї-хались представники всіх грецьких міст за винятком тільки спартанців. І греки визнали Александра, як і його покійного батька, гегемоном еллінів. Також, як і Філіппа, Александра призначили стратегом-автократором у війні проти Персії.
Велівши грекам розпочинати підготовку до походу, Александр в ореолі слави повернувся до Македонії. Був переповнений бажанням пошвидше вирушати в перський похід, але одна подія за іншою ставали йому на перешкоді. Та й небезпечно було йти в чужі краї, не забезпечивши вдома тили. А народи, що жили навколо Македонії і були нею покорені, наче змовившись, повставали один за одним. Досить було Александру вирушити з військом у Грецію, як на північному заході повстали іллірійці, за ними заворушились трібалли, за трібаллами — кельти. На початку нового 335 року Александр добре підготувався до походу, зібрав сильне військо, а для підтримки піхоти послав на Дунай ще й ескадру. Похід тривав кілька місяців, молодий цар довів, що йому, як і його покійному батькові, щастить.
Швидко рухаючись, форсуючи ріки у найнесподіваніших місцях, долаючи гори, Александр нападав завжди першим і завжди негадано. І завжди перемагав — швидко, вражаюче, з малими втратами для себе. До літа того року всі, хто повстав було проти Македонії — іллірійці, трібалли, кельти,— визнали Александра за свого повелителя і підкорилися йому. Але не встиг цар насолодитися своєю перемогою, коли повернувся додому, як надійшло донесення, що Греція вступила в союз з персами і виступила проти македонської гегемонії.
Александр не йняв віри. Всього лише рік тому він ходив приборкувати греків, вони покорилися йому без бою, визнали своїм гегемоном і ось... Доведеться знову йти у Грецію, а отже, знову відкладеться похід у Персію. Тим часом у Греції пронеслися чутки, що Александр, приборкуючи на Балканах іллірійців, потерпів поразку, його військо, мовляв, розбите, а сам він загинув... Александр вирішив і цього разу діяти швидко, не витрачаючи й дня. Хоч військо його було стомлене попереднім походом на Балкани, але він все ж примусив його рухатись форсованим маршем. Два тижні, майже не зупиняючись, йшли війська в Елладу, долаючи по тридцять кілометрів за день. Як потім греки казали: військо йшло швидше, аніж летіли вісті про його наближення. Греки й отямитись не встигли, як Александр з'явився під стінами непокірних Фів, які оголосили Македонії війну. Оскільки фівинці вирішили триматися до останнього і на милість переможця не здаватися, македонці взяли місто штурмом.
Фівинці захищалися відчайдушно — на площах, у дворах, в будинках. Але сили були нерівні, і битва швидко перетворилася на різанину. Нападники не щадили ні жінок, ні дітей — на землю Фів лягло трупами шість тисяч їхніх воїнів і городян.
Бачачи таке і не сподіваючись більше на єдність греків, Афіни, які були на боці Фів під час заколоту, виступили із заявою, у якій поспішно визнали верховенство Македонії і заявили про свою відданість гегемону Еллади — царю Александру. Але македонський цар раптом поставив вимогу негайно видати йому керівників національної партії — Демосфена, Лікурга, Гіперіда і ще кількох ворогів Македонії. В Афінах притихли, як у хаті, в якій з'явився покійник. Прихильники македонців вимагали, щоб місто виконало вимогу царя. Доля держави, переконували вони, важливіша за долю її окремих громадян.
І тоді Демосфен, захищаючи себе і своїх спільників, розповів афінянам байку про вовка, котрий вимагав від овець, щоб ті видали собак як необхідну запоруку миру між вовками і вівцями, а потім, коли вівці виконали його вимогу, перегриз всю отару.
— Александр тільки починає з мене та моїх друзів,— сказав оратор наостанку.— А закінчить вами, дорогі мої Співвітчизники.
Життя Демосфена було врятовано. Але чи надовго?
Похід у. безсмертя
Лише наприкінці зими 335—34 років війська союзників в повному складі нарешті зібралися біля Пелли. Тим часом флот— 160 грецьких військових кораблів, які Александру надали Корінфський союз та підкорені Македонією міста балканського узбережжя,— зосередився в гирлі Стрімону і був готовий по першому знаку підняти вітрила.
Потяглися дні останніх уточнень, перевірок, доповнень, і в кінці березня Александр нарешті дав наказ виступати. Рано-вранці, тільки-но з-за обрію виткнувся краєчок кармінного сонця, війська похідним маршем рушили вздовж узбережжя до Геллеспонту з наказом зібратися в Сесті. В тому ж напрямку з гирла Стрімону вирушив і флот.