Люд вибігав на вулиці, якими рухався кортеж, і, загле-дівши полонених, а особливо урни з прахом, злякано вмовкав. Раділи жінки тих чоловіків, які бодай і в колоні полонених, але повернулися додому живими, а ті, чиї чоловіки поверталися до міста прахом в урнах, голосили й побивалися... Службові особи зустріли посольство на агорі, де вже зібралося багато люду. З другого боку площі вишикувались полонені на чолі з македонськими послами. Бранці стояли опустивши голови, але в очах, якщо вони на мить зиркали на афінян, буяла радість: уціліли, повернулися. Не в урні тліном, а на своїх двох...
Царевич Александр говорив голосно і різко, наче когось у чомусь звинувачував:
— Ми принесли вам мир. Той мир, який ви, афіняни, довго вимолювали в царя Філіппа. Але мир запанує в Елладі лише в тому разі, якщо ви приймете умови царя Філіппа! Цар Філіпп пропонує вам самостійність. Але ви повинні відмовитись від своїх володінь на Геллеспонті, тобто від проток, нагляд за якими віднині перейде до Македонії. А за це владика Філіпп пропонує вам дружбу і свій захист. Він простягує руку допомоги вам, афіняни. І на знак своєї доброти та щирості і незлих намірів повертає вам дві тисячі ваших людей, які були у нього в полоні.
За умовами миру, про які далі говорив Антіпатр, Афіни зберігали незалежність і свою територію та зовнішні володіння (за винятком фракійського Херсонеса), але Афін-ський союз розпускався. Самі ж Афіни зобов'язувалися вступити в новий союз, який засновує Філіпп, і надалі діяти лише під рукою Македонії.
Народне Зібрання прийняло умови миру з Філіппом. І з того дня в місті почала правити і задавати всьому тон македонська партія, всі інші партії Філіпп заборонив. На знак "вічного миру" між Афінами і Македонією Народне Зібрання постановило спорудити в Афінах статую Філіппу, а сину його Александру надати права афінського громадянства.
І все ж Філіпп вирішив хоча б зовні зберігати видимість доброти, вдаючи, що він не тиран і не бажає панувати над Грецією. Володар Македонії навіть милостиво запропонував грекам об'єднатися (наперед знаючи, що його оберуть главою такого об'єднання і Греція попри все залишиться в його руках) в союз, а для підготовки союзної програми згукати всіх греків — грецьке зібрання — синедріон.
І сам Філіпп, і його прихильники серед греків провели значну пропагандистську роботу, і року 337-го представники грецьких міст-держав зібралися на Конгресі в Корін-фі, де й було прийняте рішення про утворення загально-грецького союзу. Спрямований в основному він був проти Персії, яка пригнічувала малоазіатських греків. Македонія давно збиралася завоювати малоазіатський берег, що був усіяний багатими торговими містами, які перебували під владою Персії. Завоювавши береги Егейського моря, цар Філіпп отримав би першокласну воєнну базу і спостережний пункт для подальшої боротьби з Персією. На його вимогу (але за рішенням нового Конгресу) був складений договір про всезагальний мир, мета якого — забезпечення свободи і самостійності еллінських міст. Договір проголошував мир у Греції на суші й на морі, заборонялися чвари, насильницькі перевороти не допускалися, суворо заборонявся переділ землі і звільнення рабів з метою перевороту. Доля грецьких міст, як і всієї Греції, віднині передавалася македонському царству. Конгрес на вимогу Філіппа постановив заборонити відновлення зруйнованих македонцями міст і тих ПОЛІТИЧНИХ установ, які виступали проти Філіппа і союзу або вступали в дипломатичні зносини з їхніми ворогами, звинувачувались у зраді і разом із своїм родом
каралися смертю та конфіскацією майна. Між еллінами та македонським царем було укладено на всі часи союз — як оборонний, так і для наступу. Головою союзу і головним командувачем союзних військ був обраний цар Філіпп. Члени союзу не мали права виступати проти нього, він же мав право на випадок потреби в будь-який час згукувати Союзне Зібрання. Центром союзу стало місто Корінф. Конгрес також прийняв рішення: щоб відомстити персам за осквернення еллінських святинь, перенести війну на Схід. В тексті клятви наголошувалося про цільність македонської держави і послушенство стосовно Філіппа, оголошеного потомком Геракла.
Так греки віддали свою владу тому, хто загарбав їхні землі. Віднині македонський цар цілком законно — все-грецький Конгрес вирішив! — отримав необмежену верховну владу над сухопутними і морськими силами Еллади, а також всю повноту цивільної влади, бо Філіпп віднині став ще й грецьким володарем. Спільні сили, якими він тепер мав командувати за рішенням Конгресу, складали 200 тисяч піхоти і 45 тисяч кінноти. Афіни хоч і зберігали зовнішню політичну самостійність, але економічно повністю залежали від Македонії, отож у місті теж встановлювалася диктатура Філіппа та його прихильників.
Македонська партія перемогла.
Демократи на чолі з Демосфеном потерпіли повний
крах.
І все ж це була хоч маленька, але перемога, бо Афіни з усіх бід вибрали одну. Погодившись на мир, вони хоч і не врятували своєї незалежності, але своє місто зберегли. Цим афіняни були зобов'язані Демосфену. Ось коли нарешті було оцінено подвиг афінського вождя, чиї слова народ раніше сприймав з байдужістю. Але тепер, наче прокинувшись, люд повсюди висловлював вдячність та повагу Демосфену. А на знак всезагальної шани і поваги до його заслуг було доручено Демосфену виголосити промову над прахом тих, хто поліг у херонейській битві. Народне Зібрання також постановило: на знак високих заслуг оратора перед народом Греції провести тризну по загиблих у його власному домі.
Це була велика честь і таке всенародне визнання, що оратор розчулився і тихо заплакав— світла й печальна гіркота полонила його змучену душу. Це було найвищим визнанням його заслуг перед народом, але хіба для цього він жив і боровся? Хіба це. все, що він досягнув, до чого йшов і чого прагнув? Невже він нічого так і не виграв, невже переміг його лютий ворог? Серце не могло з цим змиритись. Філіпп захопив Грецію, став її господарем і повелителем, але попри всю свою необмежену владу, він все ж таки не бог, а простий смертний, хоча й любить вдавати з себе небесного владику. То попереду все ще може бути, і Демосфену хотілося вірити, що майбутнє Греції буде кращим, аніж сьогодення. Заради цього варто було жити і боротися — навіть до загину.