"Дельфійський бог не говорить всього відверто, не утаємничує, а натякає". Служки намагалися завести розмову і з македонцями, але Євмен велів своїм людям тримати язика за зубами. Після обмивання македонці на чолі з Євменом пішли до вівтаря, де й склали багаті дари, що їх Філіпп велів спалити в честь бога-віщуна. Раби принесли на вівтар паки пурпурової тканини, багатий одяг, плащі, глечики з ароматичним маслом — не шкодував Філіпп добра для бога. Але найкоштовніші речі з дарунків македонського царя — золоті та срібні чаші й кілька паків тканин — жерці веліли занести до храмової скарбниці. Потім головний жрець подав знак — і вмить спалахнуло велике вогнище, пахучий дим якого стрімко — добрий знак! — шугнув у небо.
— Бог сприймає жертву, яку ти приніс йому від імені свого царя,— сказав Євмену головний жрець.
Потім до вівтаря підвели вгодованих биків та овець з найтоншою, майже шовковистою вовною. Жертовних тварин окропили водою з Кастальського джерела й забили на славу Аполлону. (А втім, богу мали дістатися лише нутрощі, кістки та шкури, все інше жерці забирали собі). І знову всі ознаки й призвістки виявлялися прихильними для послів Філіппа.
Після закінчення церемонії врочисто рушили до храму. Попереду широкими мармуровими східцями піднімалися жерці, за ними притихлі й схвильовані македонці на чолі з Євменом. Біля колони їх зустріла статуя лева, вилита з чистого золота, подарована, за переказом, царем Крезом.
Простуючи за жерцем, македонці піднялися в храм, де на стінах прочитали різні висловлювання мудреців сивої давнини, що побували в Дельфах і подарували Аполлону свою мудрість: "Спізнай самого себе", "Нічого занадто" тощо. На невисокій колоні стояла статуя славетного Гомера, далі, в іншому помешканні був жертовник, присвячений Посейдону. А навпроти входу височіла статуя бога Аполлона, з обох боків якої стояли дві Мойри — богині долі. Біля жертовника із священним вогнищем головний жрець велів послам зупинитися й чекати, а царському секретареві йти за ним — тільки він один міг задати оракулу запитання, отримати відповідь і передати її цареві.
Євмен опинився в найтаємничішій частині храму — аді-тоні, куди дозволялося заходити лише жерцям-пророкам і тим, хто бажав отримати відповідь у божества. Адітон споруджений над самою щілиною, з глибини якої здіймалися задушливі випари. Вони й викликали пророчий екстаз у віщунки піфії, а вже її устами бог Аполлон оголошував свою волю тим, хто звертався до нього.
Євмен озирнувся роздивляючись. Над щілиною стояла тринога, обкладена з усіх боків гілками лавра. Було душно й похмуро. Та ось у супроводі жерців до триноги швидко і легко, майже нечутно, підійшла жінка у світлому вбранні, від якого війнуло пахучим димом (її, певно, окурювали перед тим, як вона зайшла в адітон). В сутінках Євмен не міг роздивитися лиця піфії. В таємничій напівтемряві й задусі все робилося тихо, безгучно. Жрець подав піфії лаврову гілочку. В другій руці вона тримала саме листя лавра. Сівши на триногу, піфія взяла лаврове листя в рот, опустила голову й застигла, наче задумалась.
— Ти готовий задати запитання великому Аполлону? — в тиші, що панувала в адітоні, різко пролунав голос жерця.
Євмен здригнувся, поспішно кивнув.
— Тоді — запитуй! — велів жрець.
— Славний Аполлоне,— почав голосно Євмен,— цар Македонії Філіпп, шануючи твого оракула як єдиного, хто віщує правдиво, посилає тобі дарунки, достойні твоїх висловлювань, і запитує тебе, великий боже: чи розпочинати нову війну, яку він задумав? Чи йому особисто не загрожує лихо?
Вмовк Євмен, в адітоні знову запанувала німа тиша, її порушувало тільки важке дихання піфії, навколо якої здіймалися отруйні випари. На душі в Євмена стало важко й гнітюче, від випарів ставало все важче й важче дихати. Та й почував себе не зовсім добре, адже добре знав, яку війну хоче розпочати Філіпп. Його цар збирався напасти на Грецію і тепер у грецького оракула питає ще й ради — розпочинати йому ту війну чи ні? А що, коли оракул розгадає таємницю Філіппа? Сам цар далеко, а йому, Євмену, перепаде за святотатство. До всього ж Євмен у душі не схвалював царський намір щодо нападу на Грецію, але перечити Філіппу не осмілився. Євмен шанував еллінську культуру і самих греків, тому й не хотів іти на них війною з військом Філіппа. Але що вдієш. Цар радиться не з простими смертними, а з богами, як вони вирішать, так і буде. А втім, грецькі боги не завжди відверті і здебільшого вдаються до алегорії, що може обернутися лихом для того, хто не так її витлумачить чи й сприйме. Коли знаменитий лідійський цар Крез через свого посла, піднісши дарунки, звернувся до дельфійського оракула із запитанням: чи вести йому війну з персами, відповідь була небагатослівна:
"Галіс-ріку перейшовши, Крез велике царство зруйнує". Крез наївно сприйняв це віщування за сприятливе для нього. А яке царство буде зруйноване, як тільки він перейде ріку Галіс, Крез уточнювати не став, бо й так було ясно — перське. Не задумуючись більше і не підозрюючи лиха, він виступив у похід. І ледве перейшов ріку Галіс, як у першій же битві потерпів нищівну поразку і сам потрапив у полон до перського царя Кіра. Правда, згодом Кір помилував його і відпустив на волю, але царство Креза — велике, до речі,— було зруйноване. Обурений віроломством дельфійського оракула Крез вдруге відрядив у Дельфи свого посла і велів йому піднести в дарунок лжевіщуну той ланцюг, у якому його тримав Кір. І ще велів запитати божество: чи не соромно йому, Аполлону, неправдивим віщуванням підштовхувати його, Креза, на несприятливу для лідійського царства війну?..
На це оракул дав таку відповідь. Перше: навіть сам Аполлон не може уникнути того, що визначено долею, бо фатум панує не лише над простими смертними, а й над богами. Друге: винуватий сам Крез, котрий не так витлумачив віщування. Адже справді в результаті війни було зруйновано велике царство. Тобто царство самого Креза — і тому віщування є правдивим. От якби Крез вдруге запитав тоді оракула, а яке велике царство той має на увазі, то відповідь Аполлона була б яснішою... Пригадавши цю повчальну історію, Євмен подумав, що все-таки винуватий не оракул, а сам Крез, адже царю, який збирається на війну, треба більше покладатися на власні сили, а не на віщування оракула. Тому й Філіппу, пам'ятаючи сумну долю Креза, треба бути обережним і не дуже вірити віщунам.