Переговори успіху не принесли, й обидві сторони приготувалися до бою.
— Македонці! Ми йдемо звільняти наші землі й міста, захоплені ворогом. Ми йдемо захищати свою предківщину. Ми йдемо на справедливий бій. Злодій, який заліз у наш дім, мусить бути знищеним! Бог війни Apec з нами! — запально вигукував Філіпп перед військом.— Невидимий людському оку Apec на колісниці мчить попереду нас. А за ним його сини Деймос і Фобос — Жах і Страх!
Вперед за Македонію, за люд наш, який стогне в іллірійському ярмі!..
"Його перемоги блискучі, бо кіннота його швидка, як вітер, а фаланга його страшна, як сама смерть".
Так писав Феопамп, учений грек, котрий жив при дворі македонського царя. Він славив Філіппа як полководця та державного мужа і ганив його як гуляку та пияка — було й таке.
Філіпп переміг не лише тому, що був незвичайним полководцем свого часу, хитрим політиком і мудрим державним мужем, котрий жорстоко розправлявся з ворогом і щедро нагороджував своїх прихильників, а й тому, що в нього була велика мета: врятувати батьківщину, об'єднати її, зміцнити кордони царства і, розпочавши — на другому етапі — боротьбу з грецькими полісами, вийти до моря. Але для цього потрібне було військо — найсильніше в тодішньому світі, по-новому навчене й озброєне. Тож першою реформою, яку провів Філіпп, ставши регентом і опікуном, була воєнна. У ті часи в Греції застосовувались найманці — не завжди, звісно, надійні. Філіпп відмовився від найманців. Його військо складалося тільки із співвітчизників, вільних і гордих македонців — землеробів та пастухів, яких держава покликала до виконання військових обов'язків. Новостворені загони піхоти Філіпп назвав, як і в Греції, фалангою, але за своєю будовою і озброєнням вони різко відрізнялися від грецьких. Хоч Філіпп і використав у побудові фаланги досвід греків (першими почали застосовувати фалангу), але багато чого вніс свого, те, що потім жахало народи і племена. Всі воїни македонської фаланги отримали однакове озброєння: шолом, шкіряний панцир, легкий круглий щит, короткий меч і довгий спис — саріссу, що сягав аж п'яти з половиною метрів завдовжки.
Фаланга шикувалась вглибину на шістнадцять рядів. Воїни перших шести рядів тримали сарісси обома руками, скеровуючи їх у бік ворога: перший ряд тримав списи перед собою, а решта рядів клала їх на плечі фалангістів, котрі стояли перед ними. Виходило, що воїн переднього ряду захищений від ворога шістьма довгими списами, що висовувались поперед нього на відстань від одного метра до п'яти з половиною, був недосяжний для ворога. Хай спробує він підступитися до такої колючої стіни списів!
Решта ж рядів, починаючи з сьомого, тримала списи наконечниками вгору, під час битви вони захищали інших воїнів і поповнювали ряди полеглих чи поранених товаришів.
Коли ж ворог загрожував фаланзі з тилу, вісім її останніх рядів поверталися спинами до передніх рядів, а обличчям до тилу. І там теж останній ряд (він опинявся тепер першим з тилу) наїжачувався шістьма рядами списів довжиною від одного до п'яти з половиною метри завдовжки. І фаланга ставала неприступною з обох боків. Це була вже непробивна стіна, що, рухаючись вперед, все знищувала на своєму шляху. Фалангісти підкорялися суворій побудові і точно виконували команди старших — ударна сила фаланги була страшною і нищівною! Першими це відчули на собі пеони, а за ними й іллірійці.
Барділл, цар іллірійців, вишикував на рівнині проти Фі-ліппа десять тисяч піхотинців, але вишикував їх просто рядами. Філіпп проти іллірійців, котрі нічого не підозрювали, вишикував фаланги, а позад них поставив кінноту — легку та важко озброєну. І коли фаланги рушили вперед, іллірійці, відчувши тривогу й біду, що на них насувалася, заметалися. Барділл, підбадьорюючи піхотинців, тамуючи в душі крижаний неспокій, що швидко зростав, повів своє військо вперед. Та зближення не відбулося, перші ряди іллірійців лягли трупами перед фалангами македонців. Дістати фалангістів іллірійцям заважала наїжачена стіна сарісс, пробитися крізь яку було неможливо — іллірійці наштрикувалися на наконечники довжелезних списів і падали. Стріли теж виявилися безсилими, бо фалангісти закривалися щитами. Розмірено просовуючись вперед, наїжачена списами неприступна фаланга внесла загальне сум'яття у ворожі ряди. І дарма Барділл, сам наляканий, метався на коні, підбадьорюючи своїх піхотинців, воші вже нічого не могли вдіяти. Закриті з усіх боків списами, фалангісти нанесли — один за одним — такі нищівні удари, що піхота Барділла просто перестала існувати. Та й сам іллірійський цар опинився на гостряку македонського списа.
Паніка охопила тих, хто вцілів. Проти македонського звіра, наїжаченого залізом і закритого щитами, вони вже нічого не могли зробити. І кинулись врозтіч. Тоді вперед вихопилась легка кіннота на чолі з самим Філіппом і почала рубати противника... Розгром був повний. Македонці переслідували іллірійців не один день, захоплюючи міста і поселення. Зрештою іллірійці запросили миру, віддали
Македонії цілий край на схід від Орхідського озера, воно й стало тепер кордоном між Македонією та Іллірією. Було звільнено гірські райони Македонії від пеонів та іллірійців, і тамтешні племена зустріли Філіппа як свого визволителя від чужинського ira.
Двадцять бичків для Геракла
Оперезана високими стінами з баштами й бійницями, біля яких день і ніч чатували дозорці й ходили сюди-туди по стінах, Пелла стояла в бухті, що глибоко врізувалась в прибережну смугу. Сюди з Егі переніс свою столицю ще цар Архелай — аби бути ближче до моря і греків, культурним світом яких він так захоплювався і намагався у всьому бути схожим на еллінів. Збудувавши в новій столиці розкішний палац, Архелай запросив відомого грецького художника Зевкіса, котрий і прикрасив палац незрівнянними фресками, перетворивши його в одне з див Македонії.
Тієї осені македонська столиця зустрічала свого царя з іллірійського походу. Західну браму, через яку в столицю мав в'їжджати молодий цар, прикрасили гірляндами із зелені, народ аж за браму висипав, за місто. Ще скрипіли дорогами, що вели з Іллірії, обози, гнали гурти худоби, рабів і табуни коней, ще йшли знамениті піхотинці-фалан-гісти із своїми страшними списами-сарксами, а сам переможець на чолі загону вершників-гетайрів вже підходив до столиці. Гетайри були улюбленцями всіх македонських царів, охороною трону і головною воєнною силою царства. Аргеади, свого часу захопивши Центральну і Східну Македонію, перетворили її у власні землі, які й роздавали своїм соратникам та спільникам. Хоч земля й давалася з правом спадкоємства, але македонські царі все ж зберігали над нею верховну владу. І тому ті, хто одержував землю, мусили самі нести службу в царському війську і давати певну кількість кінних воїнів — в залежності від розмірів наділу. Так виникла кіннота гетайрів, котра нічого не коштувала царям, адже гетайри не тільки утримували себе, але й своїх вершників. Служили за землю. Вони ж і стали найближчими до царя не тільки в походах, а й у мирний час. Цар, представники родовитої знаті та гетайри вважалися рівними серед рівних. Гетайри не лише супроводжували царя в походах, не тільки брали найактивнішу участь у війнах, а й були найближчими співтрапезниками царя на всіх бенкетах, які так любили влаштовувати владики Македонії. При дворі гетайри складали особливе коло і мали постійний доступ до царя. І хто б з гетайрів не з'явився при дворі, його неодмінно запрошували до царського столу. Ця дружба — бойова і застільна — гетайрів з царем підтримувалася з віку в вік, і тільки їх, гетайрів, називали товаришами царя. Вони першими отримували від нього дарунки і, звичайно ж, найкращі землі. З них набиралися радники, різні придворні чини та охоронці, чимало їх постійно проживало при царському дворі. Створюючи нове військо, Філіпп перебудував і кінноту гетайрів — вершники, як і фалангісти, отримали однакове озброєння: шолом, металевий панцир, мечі, дротики. Високі, вдатні з себе і дужі гетайри були як на підбір, цар і любив їх, і беріг, якщо тільки дозволяли обставини. Пересувались вони завжди рівними рядами, сяючи кінською збруєю і власною зброєю та обладунками. Молодий цар теж був озброєний як ге-тайр: бронзовий шолом з гребенем, панцир, меч, дротик. Тільки на спині його бойового коня лежала лев'яча шкура та царська зброя була прикрашена золотом, а за плечима червоними крилами маяв пурпуровий плащ, який носили тільки верховні владики-базилевси.