Після Вавилону Александр — македонський цар, гегемон еллінів, новий цар Вавилону і чотирьох частин світу, син бога Амона,— ніким не стримуваний, наче бурхлива вода в повінь, розлився просторами чужої держави і невдовзі легко і без бою — йому всі вже здавалися — зайняв одну за одною три столиці Перської монархії: Сузи, Пер-сеполь і Екбатани. Багатство із скарбниці перських царів легко потрапили до рук переможця.
А що ж Дарій, вчорашній повелитель Сходу?
Біля нього — з величезної недавно армії — залишився всього лише невеликий загін. З ним Дарій і відходив, власне, втікав. Втікав, уже нікому не вірячи — ні своїм, ні чужим. Передчуття, що його не сьогодні-завтра зрадять, бо кому потрібний владика, котрий, втративши все, втікає від нового, сильнішого повелителя,— не підвело царя. Невдовзі охоронці його й полонили. Наближені, котрі ще вчора гнулися перед ним, падали при його появі на коліна й бородами мели перед ним землю, сьогодні зневажали його. Один із сатрапів, захопивши безпомічного вже, беззахисного і нікому не потрібного царя, втікаючи, як і всі від Александра, возив Дарія за собою, не знаючи, що з ним робити. Кілька місяців, міняючи коней, гнався Александр за втікаючими персами — країна у них була великою, тож було куди втікати — і коли нарешті наздогнав їх, сатрап велів убити Дарія, аби він не потрапив до рук македонця.
Дарія проштрикнули списом і покинули на візку — велетенська східна монархія, заснована ще Кіром, опинилася в руках молодого македонського царя, який невідь-звідки взявся, як сніг на голову звалився персам і як вихор все розметав.
Але похід Александра на тому ще не завершився. їм — походам македонського царя — здавалося, не буде кінця-краю. Ще кілька років воював Александр, аж доки не підкорив собі всі східні сатрапії Персії — Гірканію, Арію, Арахозію, Бактрію і Согдіану. Захопившись підкоренням держав, перейшов східний кордон Перської імперії й увірвався в Індію.
Велетенська імперія була знищена. На її руїнах виникла нова, теж велетенська імперія Александра Македонського.
Хто розв'яже Гордіїв вузол — той підкорить собі Азію... Александр одним ударом меча розрубав той хитрий вузол. І справді підкорив собі Азію. І ті країни, що колись були підкорені Дарієм і визнавали його за свого бога і владику, тепер покорилися Александру Македонському і його ви-
знавали богом і владикою. Але для простого люду македонець Александр залишався таким же поневолювачем, яким донедавна був перс Дарій. Один батіг на інший — і тільки. І як би придворні підлабузники не славословили нового владику, величаючи його сином бога і богом, різномовні народи і племена, силоміць загнані персами, а тепер македонцями в одну імперію, покорилися македонській зброї, але все одно тільки й чекали слушної нагоди, щоб вирватися з ярма.
Це й сталося, тільки-но прилетіла вість про раптову смерть у Вавилоні нового повелителя і бога Александра Македонського.
Але за життя свого новий імператор і бог, сидячи у Вавилоні в розкішному, велетенському шатрі, в пурпуровому плащі, на золотому троні, в оточенні полководців, двірце-вих та воїнів-охоронців, приймав підданих і вершив свій суд — земний і небесний. І здавалося, що смерті проникнути в таке шатро, поминувши тисячі охоронців, та ще й наблизитись до золотого трону, було просто неможливо. Адже на троні сидів сам бог, а боги смерті не підвладні.
Але смерть проникла.
А втім, що смерть вже наблизилась до шатра бога, ніхто не підозрював до останньої миті: ні сам бог, ні його наближені. Александр виграв усі походи і всі битви, а їх набралося за тринадцять років таки чимало. Залишалося виграти найважливішу — битву за власне життя.
Александр вірив, що виграє, адже він був сином бога Амона, а боги безсмертні. Він уже кілька разів тяжко хворів у походах і зусиллям своєї велетенської волі, надлюдської сили і впертості перемагав хвороби — переможе й цього разу. До всього ж дельфійська піфія, жриця-проро-чиця у храмі Аполлона колись йому навіщувала: "Ти — непереможний бог!" І Александр був певний: хвороби безсилі перед богом. Зрештою його вилікує сам бог Асклепій чи бог Амон.
Але ні бог Амон, ні бог-лікар Асклепій не врятували нового бога — змучений і виснажений недугами Александр як простий смертний тихо заснув увечері 28 десія, аби більше вже ніколи не проснутися у білому світі, у тому світі, де всі народи мали його шанувати як безсмертного бога. А він лежав мертвий, виснажений, непримітний, змучений хворобами, і завойовану ним велетенську імперію його полководці вже готувалися ділити на шмаття.
Олімпіада металася в Епірі, не знаходячи собі місця. Біль і сум за втраченим сином швидко минули, бо Олімпіада
10 В. Чемерис
289
відчувала себе не так матір'ю, як царицею Македонії. Але не знала, з чого починати, як діяти, щоб не спізнитися, коли полководці почнуть розхапувати владу. Про неї наче забули, а вона, тільки вона, була матір'ю Александра і царицею Македонії. Про це мусили б пам'ятати. Але чомусь не квапились до неї полководці, щоб урочисто повернути її в Македонію, посадити на трон і впасти перед нею на коліна в очікуванні її благословення.
А тим часом полководці Александра, здавалося, й зовсім забули, що вона — цариця Македонії — сина свого великого, повелителя і владику світу народила колись після зачаття від самого бога. Але македонські полководці про те чомусь вперто не хотіли пам'ятати.
Тріумф вигнанця
Спершу в Греції відмовлялися вірити чуткам про смерть Александра — чи, бува, не провокація? Але чутки повзли і повзли, одна одної достовірніші й переконливіші. І зрештою хтось іронічно зауважив, що "світ був повний запахів від його трупа". Елліни вже були готові підняти повстання проти македонського панування. їх очолили прихильник Демосфена оратор Гіперід і полководець Леосфен. І коли хтось із македонських прихильників обережно почав відраювати від боротьби з полководцями покійного македонського царя, то ті заявляли, що сам Александр, звичайно, бував крутуватим, але його діадохи зовсім не такі... От хоча б намісник Македонії Антіпатр. Та це ж просто... просто прекрасний повелитель!