Можливо й Галочка мала дещо від цього життя в сфері сну: я завважував у її рухах іноді гадану нелогічність, якийсь магійний автоматизм, її вії тремтіли, кути її уст піднімались угору, вона паленіла зовсім несподівано — поза нами, поза нею навіть відбувалось друге, невидне життя й вглинало її, як потвора вглинає срібну, тремку рибку.
Багряні струмки пливли просто з-за тополь, відбившись у холодняві Ізару, де вже зовсім потопала полум'яна миса сонця (Ізар став тоді тремко-рудий, неспокійний до краю своєю скривавленістю), й ці струмки, розрізуючи синяву кімнати протинали й лисе чоло професора Кравчука.
— Чому ви не зголили вусів? Це ідіотична імпровізація, тарасобульбівська імітація!...
Професор заскрипів, як я й чекав, своїм одноманітним, сірим голосом; він не змінився від часу, коли я його бачив, він запустив собі лише довгі вуса, які ми всі солідарно оцінювали як традиціоналістичні, козацькі.
— Це зовсім не бароккові вуса, це вуса кельтійські. Я вам згодом розповім, чому це так — в загальному пляні, — тепер я перебуваю стадію повороту, ретровітальности, скажімо. Кельти — за твердженням деяких, наші предки, отже, ваш висновок щодо традиційности подекуди обгрунтований вірно.
Він, проскрипівши це, сів у фотель, сливе вгруз у нього зовсім, його сповила відразу голубінь присмерку, багряні струмки торкали тільки чубик на його широкому черепі. В окулярах, з ручками, які весь час шось сучили, навіть із цими безглуздими довгими вусами, що закривали його ворухкі й широкі губи, він носив у собі дещо мавпяче, дещо з атавізму давноминулих ер. І тільки тепер він спостеріг мене.
— Пробачте, — голос був зовсім рівний, так ніби він говорив про черепок або про вірш Сафо; я вас не спостеріг. Ми давно не бачились, хоч я чув, що ви в місті.
— Давненько ...
Ми подивились один на одного усміхненими, дещо кепкуючими очима. Але цього в присмерку ніхто не бачив.
— Будь ласка, тільки без минулого; пройшла Галочка крізь багряні струмки, на мить погасила їх; у нас не говориться про минуле. Ми спрямовуємось виключно в майбутнє.
— Цікаво, загорівся професор, це мабуть signum temporis, ненависть до історії. Зовсім зрозуміло, розгрань епох, деяка переоцінка вже довершується й, найголовніше, віднаходимо глузд існування.
— Цікаво в чому? ...
— Це складний комплекс — він усадовився вигідніше — найдовершеніша мисль, яку породила індійська культура, — це ідея перевтілення душі. Стривайте, прослухайте мене... Так, це найдовершеніша думка орієнтальної метафізики. Ми звичайно індивідуалізуємо цю ідею, але це вульгаризація. Фенікс — це образ, символ природного життя всесвіту, що вічно готує собі само купину для згорання, згорає в ньому, але з його попелу народжується нове, молоде й свіже життя. Але, звертаю увагу, — це тільки індійсько-орієнтальна символіка. Наша, окцидентальна, звертає увагу не на тіло, не на плоть, що згорає й відновлюється, а передусім на духа. Дух, за нашою метафізикою, відроджується не лиш відмолодженим, але й вищим, довершенішим, проясненим. Отже, відмолодження духа, це не тільки повернення до тієї самої, попередньої форми, це перероблення себе самого. Знищення форми — для нової творчости. Розв'язавши це завдання знищення, дух створює собі нові завдання — матеріял його праці збільшується, виднокруг поширюється. З такої більш,менш позиції треба дивитись на історію всесвіту: самознищення для відбудови, в'янення для відмолодження, для нового прояснення, для ще більшого промінювання. Мені здається — професор повернув свої окуляри, що стрічали й відбивали багрець заходу, а тому очі його, здавалось, горіли; мені здається, що цей метафізичний процес ми починаємо усвідомлювати категорією розуму, це вже великий поступ і, неперечно, підклад для ...
— Оптимізму ...
— Не кажімо — оптимізм, песимізм, це бюрґерські, дилетантські визначення. Абсолютного оптимізму, ані обсолютного песимізму не може бути, коли приймаємо засаду незнищенности. Є тільки боротьба форм, у яких проявляється дух. Питання поставимо краще так: скептицизм чи ствердження. Чого? Всього, що бачимо, серед чого живемо, куди прямуємо; можна назвати це трагічним оптимізмом, бо це є захист романтиків, розгублених людей, яким залишилась тільки віра, підкреслюю, віра, не об'єктивна правда. Скептицизм найдовершеніша, принаймні досі, форма мислення, — це регулятор між надією й безнадією. Ствердження — це заспокоювання себе: тепер зле, буде краще, треба жити й, зрештою, навіть таке убоге життя — краще, ніж ніяке, бо щось із нього таки викільчиться, звичайно, за допомогою нашої волі. О, ця воля! Тому згодимось на демократизацію смаку, побуту, навіть думання, пристосуймось до темряви, до диктатури "сірої людини з вулиці", до сплощення, до отваринення, бо навіщо всі міркування, всі борсання, коли єсть атомова бомба. Словом, на руїнах однієї цивілізаційної ери, на розкладеному атомі (це є тільки завершення однієї технічної доби), ми ще будуємо ілюзійні чертоги, тішимось дурничками, щоб хоч не плакати. Втім це людське, мавпяче, тваринне. А скептицизм звертається до розуму як до єдиного джерела правди й врешті єдиного ключа до загадки вселенського хаосу ... Ви даруйте, mesdames et messieurs, хаотичність моєї доповіді: Я лише збиряю суттєве, підсумовую результати. За diversitas нашого кошмарно-почварного життя (єдиний рятунок демократизація, хе-хе-хе!) стоїть залізна universitas, незрима підойма. Скажімо, — Доля. Скажімо — Провідіння. Скажімо — Бог. Так, мої панове, ви не смійтесь із парадоксальности цього зв'язку: скептицизм і Бог. Мусимо признати, що пролите в секунду, підкреслюю, в секунду світотворіння: нехай стане світ! — Повторюю, проміння "ґама", пролите в мряковину пустки це єсть Бог. Інакшого вияснення й не треба й не буде ніколи. Ніколи, ви чуєте? Ваша воля оптимістів це скиглення невдах, це борсання комашок. Єсть єдиний закон — Моральний, Божий, що регулює нашу ідіотичну diversitas буття. І буде так, як цей закон накаже. Можете розкласти атоми, можете валити світ, можете счиняти війни, скликати конференції, твердити, що нема цілі в мистецтві, ба — нема цілі й у житті, бо все йде шкереберть, що більше — ви можете намагатись пристосовуватись до цієї руїни, щоб тягнути хоч би масіські дивіденди з неї для заспокоєння вашої тваринної плоті — нічого з того. Rien a faire! Моральний закон стоїть за цим усім — і все одно буде життя, буде мистецтво, буде дух, буде мислення, й буде новий, в тисячу разів кращий Мікель-Анджельо Буонаротті, й буде ще не одна соціяльна революція універсального маштабу, бо не забувайте слова христового: "Грішник ближче стоїть до Царства небесного, ніж праведник" ... Чи не так? Той, що сумнівається, не синтезуючий Дурень (яка може бути синтеза, взагалі?), не самозадоволений оптиміст, а грішник, скептик. Ось як говорив речник морального закону...