Злива минала. Крізь повісма хмар, що чорним масивом плили над осокорами, сочилась ясніша ніч. І ще листва надворі, в садку, шамшіла, стріпувала краплини.
— А який другий шлях, Ірине? ...
Він здригнувся, як сновида. Поглянув на неї — я не забуду ніколи цієї миті — два промені, два струми, дві довгі, прозористі хвилі зустрілись. Це було відродження таїни, їхньої таїни.
— Другий шлях, тихо сказав він, для людей, що хочуть бути все ж таки людьми, це — жертва.
— Смерть?
— Не знаю. Може й смерть ...
XXIII
Але Ірин помилявся. Смерть, так. Але було ще й життя інших. Потойбіч зневіри. Після чорного провалля ніщоти починалось знов життя. Може без світлої віри, з відкритими очима на гнилизну, й цвітіння, на нікчемність і вищість, на погорду й гордість.
Що мав з цього відродження я — мандрівник між присмерком і світанням? Я, — що-зукоса, іноді крадькома підглядав за чужим щастям і без усякої потреби ранив себе' чужою зневірою? ...
Може моє призначення — іти поряд інших, життя нести наопашки, плечем об плече торкатись і смерти й надії?
— Містер Фред, ляйтенант експедиційного корпусу — велика надія; підвівся професор Кравчук і плесо його лисини замерехтіло від спокою замисленого абажура; із задоволенням можемо ствердити, що особи англосаксонського світу не підпадають під закони загального занепаду. Вони — це поети здорового оптимізму. Це ймовірно, мало відповідає дійсності, але дає багато відваги зносити сучасність ...
Мені стало дивно, що Ганна Олексіївна несподівано кам'яно прийняла цю сентенцію. Акції бідного ляйтенанта Фреда, не зважаючи на їхню стабільність, помітно падали. Може Ганна Олексіївна схилялась усе більше на бік знехтуваного Божка, може атавізм сентиментальних шляхетських поколінь знечев'я загомонів наполегливіше? ... У кожному випадку Фред — це вже була тільки постійна, пересічна даність, про неї вже не дебатувалось. Це була гіркість філістерського тріюмфу.
Професор добув солідний годинник, схожий на пуцулуватого джентлмена.
— Ге-ге, це вже надто пізня година, й гроза, здається, минула ... Я дозволю собі відкланятись, comtesse і шановна Галочко .. . Але Галочка потягла його за полу, що достатньо вбгала в себе принагідного товщу й інших рідин, об які професор мимохіть торкнувся, мандруючи крізь своє мислительське щодення.
— Залишіться, професоре, обов'язково залишіться ... ви мусите залишитись і... і... говорити про Фреда ...
— Крім того, трамваю давно немає, і я не раджу вам розпочинати такої мандрівки ... сказав я. Але це було не тільки піклування за професора. Я сподівався ще перипетій, якщо не розв'язки сьогоднішнього вечора. І професор, з його вусами, з його абсолютною зрівноваженістю й релятивізмом діяв, як прохолода. Ганна Олексіївна мене зрозуміла й підтримала кушенням: згадано про каву. Й професор, спинився. Останній аргумент подіяв найпереконливіше. Професор, щоб розм'яти кістки, покотився пухнатим, блискучим м'ячиком по діягоналі кімнати, раз зникаючи, раз з'являючись серпанковій синяві.
Я запалив цигарку й пестив Пінокйо по його ніжному переніссі. Але я хотів до кінця збагнути Галоччину концепцію.
Ірин підходив уже до меж. Він уже був вільним. Прозоре сіріння його очей було не даремне. Він уже зважився. Це не відбивало утомою чи презирством. Він став просто свобідним. І звідси був один шлях. Я згадав самотню грушу серед ланів, таблицю — "Border-line", узгір'я і синій шелест Чеського лісу. Стежина бігла ще може далі — там сходив місяць, через шум осітнягів і верб над ріками, через чорну жужель станцій індустріяльної округи, рейки-рейки й дерть снігових, байдужих хмарок; може березки, може тагани з баландою, може залізні кільця дротів, може глуха північна ніч, може рвучкий, запінений Амур. У мерехтінні й сірінні облич, виличастих, вісп'яних світанковість людини потойбіч зневіри. В відталі доріг і бездоріж, в безіменності юрби, в мовчазному стражданні й короткій, як випал, смерті — присмерк бестії. І я знав, що про все, що було вчора, йому зовсім не треба буде думати. Воно — це розігране вчора, як іскріння пробою, відійде без вороття, не залишаючи ні сліду любови чи ненависти. Перед ним буде тільки день, той самий Ларисин день, що народився в Ґунтрамсдорфі біля Відня, в бауерській шопі, серед тальної синяви однієї весни.
Я вже знав, я з моєї вродженої хитрости Енея знав, чим мерехтять Галоччині очі. Я хотів би встати, обняти її, перший раз у моєму житті наважитись, бо, остаточно, я вважав її за причинну. Цього вечора вона визволялась від влади вчора так само, як визволився уже давніше Ірин. Ціловані іншими її вуста жагтіли. Цим цілункам відповідала вона раз із шалінням забуття, раз із неприхованим презирством, раз байдуже, як камінь. Це було тоді в З..., коли я посмів, коли моє лукавство видалось мені зайвим, мов маска. В кімнату крізь полотняні завіси з наївними усміхненими вишивками плило розморене надвечір'я. Вагота не дня — розколеного часу між днем і смерком. Вагота одягу, тіла — каменя. Галочка впала, як пелюсток. За клямку торкали знадвору, дзвонили раз, другий, третій. Кімната заколивалась, пішла. Стіни й двері. Завіса вже не могла стримати ваготи ночедня. Годинник утікав. Килими тихо зашелевіли, як вітрила корсарської барки в дозвіллі Середземномор'я. Я вже не міг пройти повз кушення. Ще мить, і я сказав би — так, так-як кинутись у прірву, як умерти без завтрього. І тоді Галочка зірвалась, вона збагнула, вона благала:
— Не треба, любий, я прошу — не треба ... і нижня губа хоралево тремтіла. Я відійшов. І вона тоді тихо сказала мені:
"Дякую" ...
— Енею, повагом промовила вона і поглянула в вікно, що за ним грози вже не було; ви б допомогли maman біля кави ..
— Але там уже Божок ...
І правда, Божок вийшов уже давніше з Ганною Олексіївною в кухню. Я не помітив цього. Ганна Олексіївна котилась, шамшачи урочистим чорним оксамитом, несла тремт порцеляни. Вона обачно покликала мене до вікна. І її губи, такі схожі на Галоччині, але без шарлаткого мигтіння коралів, тремтіли.
— Je crois qu'il ne faut pas laisser monsieur Bojok tout seul ... Я ще ніколи не бачила такого... такого занепаду людини. Mon Dieu! ... Я так звикла до його впевнености. Це великий джентлмен. Він не має ніякої надії, се pauvre garcon . ..