— Що він думає про вас, Галочко? ...
— Він закоханий у мені. Це зовсім не смішно. Це трагедійне. І мені навіть шкода його-цього жилястого, випростуваного, блискучого, блискучого марса з сивіючими скронями.
Під небом, високо-високо, ширяв шуліка. Він застигав, розпростерши крила, зорив.
— Напевно цей Енґерслебен — анахронізм. Або пересічний вийняток, зрештою такі ще бувають між ними. Морозний погляд, олив'яність очей — дивна порода тварини з глибоко захованим нахилом до сентиментальности. Філософічна плівка над масою сірого, зовсім непридатного до різьби матеріялу.
— Ви мене познайомите з ним, Галочко? ...
— Якщо буде потреба, я, здається, впораюсь швидше, ніж гадано, з ним.
Шуліка знизився й, подумавши, попростував на південь.
— У вас проскрипіла незвична нотка цинізму.
— А чому я маю дивитись на цього Енґерслебена інакше, ніж на всіх? Ненависти нема, а презирство. Ненависть це ознака людей нижчого ступеня. Презирство до людини, що творить без докорів совісти, творить з погнобленням власної особистости масу, орду. І ця його честь — релятивність. Джентлмен зрікся б себе, а не знехтував би честь.
— Але в його понятті йдеться про імперію.
— Без етичного субстрату немає імперіяльної ідеї. Єсть просте грабіжництво. Рим із його розбишацтвом щось ніс із собою. І Олександер, і Наполеон. У них нема нічого, крім скавуління виголоднілого вовка. Ніякого приводу до поезії, друже ... .
Мене цікавила б техніка опанування Енґерслебена. Щодо цинізму я помилявся — це була рокованість. Галочка її збагнула і йшла, гнана стихією, і йшла наосліп, можливо, в глибині душі певна своєї загибелі.
Ввечері, коли рожеві дімки зайнялись червоними видмами, коли над Дністром нікого не було, крім чабанів і атражників, я бачив Галочку на головній вулиці з високим, ставним офіцером. В його моноклі відбивався червіньковий захід. На ефесі кортика глумливо вигравав захід. Автомобіль розпанахав куряву, на крила припав пил, запилені шиби спалахнули шарлатом, ззаду сміялась Галочка, й її червонавий шаль розмаяв легіт.
Околиця значилась як "Bandengebiet". Щодалі до підгір'я клітини спротиву твердшали, щетинились дулами кулеметів і автоматів. В полонинах горіли вогні, зворами йшли люди: втікачі з транспортів у Німеччину, давно нелеґальні функціонери руху спротиву, кольпортери підпільних видань, саботажники, просто невдоволені. Уходники, левенці. Люди зеленої кадри. Люди звідусіль. Кволі й вольові, переконані й відкинені інерцією історії проти власної волі, перекинчики й звістуни нового гуманізму. Вдосталь-герої. І вони проходили вужем рейдів, через сонні села, через окраїни міста. Валками, запиленими фургонами їхали, йшли. Вітер шматував їхні лахміття, вітер співав за ними, — своєрідний романтизм важких непоетичних людей. Вибухали динамітні набої, й мости вилітали, ці пірїнкові легкі мости, містерними луками впавши над проваллями. З'їздили поїзди під насипи й, перекинувшись колесами догори, як скелети великих, залізних жуків, лежали проти сонця.
Я тільки міг догадатись про осередок, що логічно кермував цим виром убивства, пожежі, вибухів, глуму, презирства. Ірин — лірика була зайва.
XV
Стіна з Буковинського боку потемніла, зливаючись з небом. Білий мур манастирика, тихого скиту, яснів як ізумруд — прозоро-зелений від місяця. І шерех місяця, зміїний слід його пішов по кучерях садів, по ріні, плив з хвилями. Ґранічери запалили цигарки. Біля розваленого мосту ловив хтось рибу. Вночі — дивно.
І. Ірин зійшов униз, по камінних плитах, праворуч від висадженого мосту, на рівень, його голова світилась від того зеленкавого місячного шереху. Хто був з ним? Ах, я пізнав її, ця дівчина ішла за дня берегом. З обличчям грішної Мадонни, її очі потуплювались, з-під вій ішли довгасті тіні тужливости, презирства, наситу. Висока й струнка, з крутлістю стегон, що бентежила. Говорили, вона відбилась від якоїсь музичної комедії, з Києва чи Херсону. І справді, степове дзвеніло в її тяжкуватій ході, в дебелості, в її налитих губах і в жгутах коси, закрученої довкруги голови. Тепер її ковтки спалахували зміїним блиском луски. Вона чекала, вся як слух, як степовий дозір. "Лариса?" "Я" — дзвеніння степової трави ще настирливіше в її голосі. "Сядемо ось тут." І його, Іринів голос тремтів украдливо. Роси зрізали моріг срібним лезом. Дністер пестив камінці. І шерех місяця й плюскіт хвилі, вдаряючись об зруйновані мостові бики, й їх шепіт плив безпересталі, як жаглива річка спокуси. Плотичка кинулась у хвилі. "Ви знаєте Орлика?" "Ну, точно." "Так, це він про вас розповідав, марив." "Ну, що з цього маріння, він був добрий товариш." "Його забрали." "Давно?" "Давненько, — може вже не живе. А ви знаєте (він сказав це перегодя, розкуривши цигарку), я з того часу марив про вас. Орлик був трохи поет. Він вас любив, як вірші. Він вас називав Оксана, Мар'яна, чомусь на анна, ви розумієте, в цьому ремінісценція, казав він, чогось половецького, розсіяного і осяяного по степах дівочого прагнення..." "Ну, це забагато." "Справді — втім він романтик, але вас накреслював добре, я пізнав би вас у юрбі." "Ну, точно." Сміх побіг униз по камінцях. Стражники йшли горою. "Вас чекають тут, навіщо ви це, Ірине?" Мовчанка, мовчанка. Цигарка спалахнула. "Я її ніколи не любив, Ларисо. Справді. Вона тільки потрібна була справі. Вона надто лілейна, надто випещена. Вона як квітка в вазоні, в оранжерії. Її перверсність мене іноді гнітила. Я — селянський син, Ларисо. У ній є щось від загибання соціяльної кляси. А наша нація це село. Може ми й обійдемось без них, без тих, що нас колись зрадили, а тепер знов повертаються до нас, тільки чужі, їх треба боятись" ...
Можна було усміхнутись від цієї соціологічної вилазки. А втім може правда, він не любив її, й Галочка не любила його може це було тільки маріння, що зникає, як тільки прийде день, розітне день привиддя своїм променіючим лезом.
Лариса розповідала. Я хотів підвестись, але не міг — хіба це була тільки їхня таємниця? Дороги, дороги в Україні розбіглись, вгрузаючи коліями в чорнозем, дороги доль військових, суспільних, історичних. Все та сама мережа роз'їжджених доріг, безконечних доріг. І тільки одна — людська. Прослалась, як стежина через розвори-колії.