— Чи зможеш ти коли-небудь пробачити мені, Діне?
— Що тут пробачати? Я нічого не можу вдіяти з коханням до тебе, а ти нічого не можеш вдіяти з коханням до нього. В такому разі ми маємо відпустити все, що між нами було. Голку в сіні не знайти й богам. Я від початку не повинен був забувати, що лише юність може привабити іншу юність. А я ніколи не був юним. Якби був, незважаючи на мій теперішній вік, я б зміг втримати тебе.
Він сховав своє посіріле змучене обличчя в долонях. Емілі раптово подумала про те, що зараз помирає щось настільки прекрасне, чудове, чарівне…
Але коли Дін знову підняв на неї погляд, його обличчя було вже геть інакшим. Тепер він був по-старому насмішкуватим і цинічним.
— Не роби з цього такої трагедії, Емілі. Зараз розірвання заручин не рідкість. Та ще й цей пронизливий вітер… Твої тітки будуть вдячні всім існуючим богам, та й моя рідня вважатиме мене пташкою, що вирвалася з пастки птахолова. Хоча я досі бажаю бабці з верховин Шотландії, яка передала тобі ті небезпечні хромосоми, щоб вона знов ожила в своїй могилі.
Емілі зіперлася руками на невеликий стовпець на ґанку й поклала між ними голову. Дінове обличчя знову змінилося, коли він зиркнув на неї. Коли він заговорив, його голос звучав м'яко, але холодно і блідо. З нього зник увесь чар, усе забарвлення й тепло.
— Емілі, я повертаю тобі твоє життя. Воно належало мені, пам'ятаєш, відколи я порятував тебе на злощасній скелі. Тепер воно знову твоє. А зараз ми маємо попрощатись на зло нашій близькості. Сказати коротко: "Коли прощаються назавжди, це має бути раптом"[23].
Емілі підвелася і схопила його за плече.
— О ні, Діне, не треба прощатись. Хіба ми не можемо знову бути друзями? Я не зможу жити без твоєї дружби.
Дін узяв її обличчя у свої долоні — холодне обличчя Емілі, яке, як він мріяв, колись спалахнуло б рум'янцем під його поцілунком. Він тяжко й ніжно водночас поглянув у її очі.
— Ми не зможемо знову бути друзями, люба.
— Ні, колись усе забудеться… ти не завжди будеш…
— Як на мене, чоловік має померти, щоб забути тебе. Ні, Зіронько, ми не зможемо бути друзями. Ти не матимеш мого кохання, а воно витіснило з мене всі інші почуття. Я піду. Коли я постарію — по-справжньому постарію — я повернусь, і мабуть ми знову будемо друзями.
— Я ніколи не пробачу собі.
— Повторюся, що пробачати? Я не звинувачую тебе, я навіть вдячний тобі за цей рік. Ти зробила мені королівський дарунок, якого в мене ніхто не зможе забрати. Після всього цього я не проміняв би минуле літо на геть усі чоловічі радості. Моя Зіронько… моя Зіронько!
Емілі дивилася на нього, а в її очах мерехтів поцілунок, якого вона йому так і не подарувала. Яким же порожнім і безлюдним стане світ, коли Дін піде… цей світ за мить стане невимовно старим. І чи забуде вона коли-небудь його очі, що з таким болем дивилися на неї?
Якщо він піде, вона ніколи не стане цілком вільною: її все життя переслідуватимуть ці жалібні очі й думка про кривду, якої вона йому заподіяла. Певно, Дін усвідомлював це, бо в його прощальній усмішці була частка зловтіхи, коли він розвернувся, щоб піти геть. Він попростував стежкою, але зупинився, поклавши руку на хвіртку, а тоді несподівано повернувся.
— Емілі, я також маю в дечому зізнатися. Маю очистити сумління. Брехня — огидна річ. Я вважаю, що завоював тебе брехнею. Можливо, через це я не зміг тебе втримати.
— Брехнею?
— Пам'ятаєш ту свою книгу? Ти просила мене чесно сказати, що я про неї думаю, правда ж? А я цього не зробив. Я збрехав. Це була добра робота, дуже добра. Авжеж, там були деякі недоліки, вона була занадто емоційною, перенасиченою емоціями. Тобі досі бракує спрощеності, стриманості. Але книга вийшла гарна. Вона дуже оригінальна як у стилі написання, так і в сюжеті. Вона має свій чар, і твої персонажі справжні. Природні, подібні до людей, неймовірні. Тепер ти знаєш, що насправді я про все це думаю.
Емілі пильно дивилася на нього, раптовий рум'янець залив її бліде змучене личко.
— Добра? А я спалила її, — пошепки сказала вона.
Дін стріпнувся.
— Ти… спалила її!
— Так. І ніколи не зможу знову її написати. Чому, чому ти збрехав мені? Ти?
— Бо я ненавидів твою книгу. Ти захопилася нею сильніше ніж мною. Врешті-решт ти знайшла б видавця й досягла б успіху. І була б остаточно втрачена для мене. Якими мерзенними стають деякі цілі, коли втілюєш їх у слова. І ти її спалила? Марно було б зараз казати, що я гірко шкодую про це. Марно просити в тебе вибачення.
Емілі зібралася з думками. Щось сталося: тепер вона була по-справжньому вільна — вільна від каяття, сорому, жалю. Її внутрішня жінка випросталася на повен зріст. Її душевна рівновага стрімко відновлювалась.
"Я не повинна тримати зла на Діна через це, подібно до старого Г'ю Муррея", — плутано подумала вона. А вголос сказала:
— Але я… я пробачаю тобі, Діне.
— Дякую, — він підняв погляд на сірий будиночок за її спиною. — Тож, вона залишатиметься Розчарованою Оселею. Вочевидь, на ній справді лежить прокляття. Схоже, будинки, як і люди, не можуть позбутися своїх проклять.
Емілі намагалася не дивитись на будиночок, який вона так любила, досі любила. Тепер він не буде її. Його й надалі переслідуватимуть привиди того, що ніколи не станеться.
— Діне… ось ключ.
Дін похитав головою.
— Нехай буде в тебе, доки я не попрошу. Яка мені з нього користь? Дім згодом можна буде продати, хоч це й видається святотатством.
Щось досі залишалося невирішеним. Відвернувшись, Емілі простягнула йому ліву руку. Дін має зняти того смарагда, якого він на неї одягнув. Вона відчула, як він сповзає з її пальця, лишаючи на її теплій шкірі зимну смужку, немов примарне кружальце. Перстень часто видавався їй пасткою, але зараз вона відчула пекучий жаль, розуміючи, що він зник — назавжди. А разом із ним зникло й щось інше, що роками робило її життя прекрасним — Дінова вірна дружба і товариство. Вона сумуватиме за цим — завжди. Вона й не знала, наскільки гіркою може бути свобода.
Коли Дін закульгав геть, Емілі пішла додому. Їй більше нічого не лишалося. Але вона відчувала зловтіху з того, що Дін врешті-решт визнав її письменницький хист.