Емілі підійшла до свого невеликого коминчика і просунула "Торговця мріями" крізь решітку. Проковтнувши комок у горлі, вона стала на коліна і без трему в руках поклала рукопис у куточок комину. Полум'я охоче, вбивчо почало лизати назавжди втрачені аркуші. Емілі схопилась обома руками за серце і споглядала це видовище широко розплющеними очима, згадуючи, як колись вона вкинула у вогонь свого старого жовтого зошита, щоб тітка Елізабет не могла прочитати його. За мить рукопис уже став миготливим скупченням вогників, ще за декілька секунд він перетворився на купку попелу, в якій де-не-де видніли примарно-білі слова на тлі почорнілих папірців, ніби докоряючи їй.
Її охопив жаль. Нащо вона зробила це? Нащо спалила свою книгу? Либонь, це не було добрим учинком. Зрештою, це була її книга. Це ж гріх — палити її. Вона знищила щойно щось неймовірно дорогоцінне для неї. Що у старі часи відчували матері, принесені в жертву діти яких проходили крізь вогонь до Молоха[12], коли минали хвилювання і релігійний трем? Емілі відчувала, що тепер вона їх розуміє.
Від її книги, її милої книжечки, яка була для неї такою чудовою, не лишилося тепер нічого, окрім попелу — маленької жалісної купки чорного попелу. Невже так могло статися? Куди поділися всі дотепи, весь сміх, увесь чар, що, здавалось, аж мерехтіли на сторінках? А всі милі серцю мешканці книги? А та таємна втіха, яку вона вплітала у кожного з них, як місяць вплітає своє світло у темні сосни? Залишився один тільки попіл. Емілі стрімко здійнялася на ноги, відчуваючи відчай незворотної втрати. Вона мусить забратися звідси — куди завгодно, аби лиш не бути тут. Її маленька кімнатка, така мила і затишна, така люба, зараз перетворилася на в'язницю. Геть, куди завгодно, у свіжу холодну осінню ніч із її сірими примарами — подалі від стін та обмежень, від тієї маленької купки темних пластівців у комині, від докірливих привидів героїв її вбитої книги… Вона кинулася геть з кімнати й блискавично вибігла до сходів.
Тітка Лаура до кінця своїх днів не пробачила собі, що того дня залишила свого кошика для рукоділля на верхній сходинці. Вона ніколи ще такого не робила. Вона саме несла злощасного кошика до своєї кімнати, коли тітка Елізабет голосом, що не терпів заперечень, покликала її в кухню, бо не могла щось знайти. Тітка Лаура поставила кошик на верхню сходинку й поквапилася допомогти тітці Елізабет у пошуках. Вона відлучилася лише на хвильку. Однак цієї хвильки виявилось достатньо для рокової появи Емілі. Заплакана дівчина перечепилася через кошик і почала падати вниз по довгих крутих сходах Місячного Серпа. На мить вона злякалася, на мить зчудувалася; спершу відчула смертельний холод, потім її кинуло у пекельний жар; вона здіймалася високо над цілим світом — і падала у небачені глибини. Потім був нестерпний різкий біль у нозі — і більше нічого. Коли Лаура та Елізабет вбігли до кімнати, біля підніжжя сходів лежала тільки зім'ята купа шовку з клубками та панчохами, розкиданими навколо, та нахилені під дивним кутом ножиці тітки Лаури, що так жорстоко простромили дівчині ногу.
Розділ 7
Біль і роздуми
Від жовтня й аж до самого квітня Емілі Стар була у ліжку або ж сиділа в кріслі у вітальні та спостерігала за нескінченним рухом хмаринок, які вітер гнав понад засніженими пагорбами, а чи втуплювалась у незмінно прекрасні зимові дерева в оточенні принишклих білих полів, і гадала, чи зможе вона бодай колись знову ходити, чи все життя шкутильгатиме, неначе жалюгідний каліка. Вона отримала якусь незрозумілу травму спини, стосовно якої лікарі ніяк не могли дійти згоди. Один з них казав, що це дрібниця, яка незабаром сама мине. Двоє інших похитували головами, й загалом стан Емілі їх дуже тривожив. Зате всі говорили одне й те саме про ногу. Ножиці прорізали дві страшні рани: одну на гомілці, іншу на підошві стопи. Через це розпочалася гангрена. Декілька днів Емілі перебувала на межі життя і смерті, згодом постав вибір між уже значно меншим ризиком смерті та ампутацією. Тітка Елізабет їй перешкодила. Вона похмуро сказала, що, на думку Мурреїв, Господня воля не полягає у тому, щоб відтинати людські кінцівки. Вона також притримується цього. Ні сльози тітки Лаури, ні заступництво кузена Джиммі, ні знавіснілість лікаря Барнлі, ані підтвердження Діна Пріста не похитнули її ні на йоту. Емілі не відріжуть ногу. В жодному разі. Коли Емілі незбагненним чином пішла на поправку, тітка Елізабет тріумфувала, а лікар Барнлі довго ще ходив присоромлений.
Загроза ампутації минула, проте прогнози на тривалу і сильну кульгавість залишились. Емілі відчувала її протягом усієї зими.
— Якби б я тільки знала якийсь спосіб, — казала вона Дінові. — Якби я знала, я б могла силою розуму подолати це. А раптом у мене вийшло б. Але лежати тут і думати, думати, чи я взагалі колись одужаю…
— Ти одужаєш, — люто відповідав Дін.
Емілі не знала, що б вона робила тієї зими, якби не Дін. Він не поїхав у свою звичну зимову мандрівку і залишався у Чорноводді, бо відчував, що мусить бути коло неї. Він був із нею цілими днями, читав їй, розмовляв із нею, підбадьорював її, сидів із нею мовчки у прекрасній атмосфері повного взаєморозуміння без слів. Коли він був поряд, Емілі навіть здавалося, що вона може жити з кульгавістю. Однак довгими ночами, коли біль витісняв усе на світі, вона не могла собі уявити такого життя. І навіть коли болю не було, ночі були здебільшого безсонні та сповнені жаху, коли вітер сумно дмухав у старі піддашки Місячного Серпа або переслідував летючих сніжних привидів понад пагорбами. Коли вона все ж засинала, то бачила щоразу один і той самий сон: ніби вона підіймається сходами, але все ніяк не може дістатися останньої сходинки, а звідти її кличе добре знаний посвист — дві високі ноти й одна низька. Цей посвист кличе її увесь час, поки вона підіймається. Краще було лежати з розплющеними очима, ніж бачити щоразу той жахливий сон. Які ж страхітливі ці ночі! Раніше Емілі не думала, що Біблійний вірш, який проголошує, що ночі на Землі не буде[13], містив у собі досить заманливу обіцянку. Жодної ночі? Жодної зірки та її яскравого сяйва? Жодної таємниці в оксамитових тінях і темряві? Жодного дивовижного світанку? Ніч видавалась їй такою ж прекрасною як і день, і небеса не могли б бути такими привабливими, якби її не існувало.