Бабуся і її онуки стояли в захваті. Вони мовчали, і їм здавалося, що вже ніколи в житті вони не спроможуться на слово.
Позаду почулася хода. До них тихенько підійшли Га-берланди й.Густав.
Ставши поруч з Емілем, Густав пробурмотів:
— Яка гарна штука, еге? Еміль тільки кивнув.
Вони ще довго стояли мовчки, не зводячи з моря очей.
Нарешті бабуся тихенько сказала:
— Тепер я збагнула, в ім'я чого я стільки прожила на світі.
Розділ п'ятий
ЗУСТРІЧ НА БЕРЕЗІ БАЛТІЙСЬКОГО МОРЯ
Коли наступного ранку Клотільда хотіла постукати в двері кімнати, де спали хлопці, вона почула приглушений сміх.
— Чи ви вже прокинулися? — спитала вона і притулила вухо до дверей.
— Не те слово,— гукнув Професор і зареготав.
— А хто там? — суворо спитав Густав.— Хто звертається до нас, не назвавшись?
— Це я, Клотільда. А вам треба йти снідати. Уже всі в садку.
Хлопці один за одним вибігали крізь верандні двері до саду. За будинком просто на моріжку був накритий великий круглий стіл. За ним уже сиділи Професорові батьки, бабуся й Поні Капелюшок. Радник юстиції читав газету і нічого не помітив. Але всі інші розгублено втупилися в хлопців. Пані Габерланд тихенько поторсала чоловіка за плече.
— Що сталося? — спитав він, поклав газету й теж збентежено замовк.
Професор і Густав прийшли у пляжних штанцях, а Еміль — у червоних плавках. Але не це викликало подив.
У Професора на голові була батькова панама, а в руках — батькова тростина. Еміль убрався в літнє пальтечко своєї кузини й натяг на голову її жовтий солом'яний капелюшок, прикрашений червоними лакованими вишеньками. В руці він тримав розкриту строкату парасольку і, наче якась дивакувата пані, пихато крутив її над головою.
Але найкумедніший був Густав. Він начепив собі на голову капор Емілевої бабусі, а чорні шовкові стрічки від нього зав'язав собі під бородою. Та так міцно, що ледве міг розтулити рота. Очі йому прикривали мотоциклетні окуляри. Однією рукою хлопець тримав валізку, а другою граційно вимахував Поніною торбинкою.
З незворушним виглядом хлопці сіли на плетені стільці. Професор дзенькнув чайною ложкою по чашці, і раптом усі троє вигукнули:
— Добривечір!
— Бідолашні хлоп'ята! Сонце напекло їм голови,— сказав Професорів батько.— І це на другий день канікул. Який жаль!
І він знову втупився з газету.
— Треба покликати лікаря,— зауважила Поні.— Тільки, хлопці, начувайтеся, якщо зіпсуєте мені торбинку.
— Кельнере! Обслужіть нас! Це, врешті, кав'ярня чи не кав'ярня? — І Густав мерщій розв'язав стрічки капора, бо мало не задихнувся.— Наступного разу я куплю собі на голову капот, тобто капор, в іншій крамниці. Це казна-що і на голові не тримається.
Поні подивилася на бабусю і спитала:
— Що сталося з хлопцями? Може, вони тяжко захворіли?
— Пусте! — заперечила бабуся.— Звичайна недуга, що зветься "перехідний вік".
Радник юстиції кивнув:
— Я знаю цю недугу з власного досвіду. Колись і я на неї хворів.
Після сніданку з'явився Вівторок і покликав хлопців купатися. Професорові батьки зосталися вдома, а решта, в тому числі й бабуся, подалися на пляж. Хлопці вирішили йти босоніж, бо це, мовляв, корисно.
Піднявшись на дюну, всі спинилися. Тепер море мало зовсім інший вигляд, ніж напередодні. Воно виблискувало проти сонця зеленаво-синіми барвами. А часом, коли налітав вітрець, море так яріло золотом, що аж очі сліпило. Бабуся надягла темні окуляри, які позичила їй Клотільда Зеленбіндер.
Морська гладінь увесь час брижилась. І Поні сказала:
— Це схоже на сувій блискучого шовку, що його розгортає крамар.
І вона пішла стежкою вниз. Еміль і бабуся подалися за нею. Ступивши кілька кроків, Еміль озирнувся і побачив, що його приятелі стоять на тому самому місці й ніби не збираються йти далі.
— Чого ви не йдете? — гукнув Еміль.
Хлопці обережно рушили вперед, та, трохи пройшовши, знову зупинилися. Густав стрибав на одній нозі і страшенно лаявся.
Бабуся засміялася.
— Твої берлінці не звикли ходити босоніж, та ще й по гальці.
Еміль побіг назад.
Густав скривився і пробурмотів:
— Старий, хіба це корисно? А Професор сказав:
— Красно дякую. В мене ступні не з волячої шкури.
— Ніколи більше не піду босий,— поклявся Вівторок і спробував ще трохи пройти. Він переступав з ноги на ногу, немов півень.
Густав спустився вниз і пішов по траві. Але то була колюча бережина, і хлопець так поколов ноги, що аж закричав і вискочив знову на гальку.
— У бережині багато кремнієвої кислоти,— пояснив Еміль.
— Ніколи не уявляв, що кремнієва кислота така колюча,— гнівався Густав.— То все одно, що бігати по гострих ножах.
Еміль розповів ще про будову клітин у рослинах і про особливості бережини.
— Усе дуже добре,— сказав Професор.— Ти можеш стати видатним ботаніком. Але я збігаю додому по свої спортивні тапки.
Так він і зробив. А Густав і Вівторок побігли за ним.
Еміль вернувся до бабусі. Вони сіли на лавку й довго дивилися на море. Біля причалу стояв невеличкий білий пароплав. Еміль пошукав очима Поні. Вона вже пішла далеко вперед.
Бабуся зсунула темні окуляри на пооране зморшками чоло:
— Нарешті ми хоч на хвильку зосталися самі. Як тобі живеться, мій хлопчику? І твоїй мамі?
— Спасибі, спасибі. Дуже добре. Стара скоса глянула на хлопця.
— А ти не з балакучих. Розкажи-но трохи більше. Ну ж бо, хлопче!
Еміль дивився на море.
— Але ж, бабусю, ти все знаєш із наших листів. Мама багато працює. Але без роботи вона не могла б жити. А я — я й досі перший учень у класі.
— Так, так,— пробурмотіла бабуся.— Так, так. Чути це дуже приємно.— Вона ласкаво поплескала його по плечі.— Чи ти говоритимеш відверто, шибенику? Щось тут негаразд. Щось тут негаразд. Емілю, мені більше промовляє твоє обличчя, ніж твій язик.
— Що може бути негаразд, бабусю? Все в нас якнайкраще. Повір мені!
Вона підвелася й мовила:
— Можеш розказувати це комусь іншому!
Нарешті всі зібралися на пляжі докупи.
Бабуся сіла на пісок, зняла черевики, панчохи і простягла ноги проти сонця. Всі поклали біля неї свої рушники. А тоді взялися за руки і побігли, галасуючи, просто в хвилі. Якась огрядна жінка, що сиділа по шию у воді недалеко від берега й потихеньку собі куняла, раптом розплющила очі й почала люто лаятись.