Густав був інакшої думки.
— Чого раптом Еміль повідомлятиме поліцію? Що може з нами тут статися? Ми заночуємо в каюті, харчів у нас досить. А завтра повз цей нещасний острівець пройде якийсь рибальський човен або пароплав.
— Ти все бачиш із свого сідала,— заперечив Професор.— Але звідки Еміль може знати, що ми сидимо на цьому острові? Йому ж відтіля не видно.
Густав розгубився.
— Правда! Він, звісно, нічого не знає. Даруйте мені, часом я буваю справжнім бовдуром.
— Еміль, певне, думає, що ми перекинулися,— сумно мовив Ганс.— І що ми з останніх сил чіпляємось за кіль човна. І що от-от потонемо.— Він розчулено витер носа.— А завтра вранці мій дядько повертається із Швеції.
— Ну, то дістанеш, старий, по шиї,— сказав Густав.— Може, нам краще назавжди залишитись на цьому острові? Ловитимемо рибу й сяк-так прогодуємося. Не вірите? А з вітрил зробимо намет, як у кочовиків. Може, на цьому ідіотському архіпелазі знайдемо кремені? Тоді станемо виловлювати всяку деревину, сушити її і на вогнищі смажити рибу. Вранці, на обід і ввечері. Як вам подобається така ідея?
— Вона гідна тебе,— глузливо озвався Професор.— Може, на пальмі виростуть кокосові горіхи. В їхній шкаралупі ми будемо смажити чаїні яйця. А з кокосовим молоком питимемо вранці каву.
— Хіба ж у нас є кава? — здивувався Густав.
— Ні, кави немає, як і в тебе розуму,— глузував Професор.— Гансе, чи надовго вистачить нам питної води?
— Як питимемо потроху, то стане на день.
— То треба пити ще менше, щоб вистачило на два дні,— суворо сказав Професор.— Є надія, що завтра піде дощ. Тоді ми поставимо порожні консервні бляшанки й наберемо дощової води.
— Клас! — вигукнув Густав.— Професоре, ти, як завжди, справжній стратег.
— А харчі я замкну,— сказав Професор.— І сам їх розподілятиму.
Густав затулив собі вуха.
— Будь ласка, не балакайте весь час про харчі. А то мені відразу закортить їсти.
Професор підійшов до берега і став дивитися на море. Густав штовхнув у бік Ганса і тихо спитав:
— Знаєш, як він стоїть?
— Ні.
— Як Наполеон на острові Святої Єлени,— прошепотів Густав і захихотів.
Коли пароплав пристав до Корлсбютеля, Еміль і Вівторок, що сиділи в каюті, прикипіли до ілюмінатора. Вівторок аж притулив носа до скла.
— А що, як Байрок не сяде? — спитав він.
— Тоді ми вибіжимо на палубу й зіскочимо, перш ніж вони встигнуть відчалити,— пояснив Еміль.— Але он він уже йде!
Містер Байрон і менший близнюк, Маккі, піднялися на палубу. В них було чимало всяких валізок. Нарешті вони все розмістили, Байрон підійшов до поручнів, а Маккі сів на лаву. Черговий на причалі звільнив линву й кинув її одному з матросів. Двигун загурчав, і пароплав рушив далі.
Обидва хлопці дивилися в ілюмінатор на берег. Освітлені вікна будинків Корлсбютеля ставали дедалі менші. За бортом плюскотіла вода.
— Тхне нафтою,— прошепотів Вівторок.— Мене нудить.
Еміль відчинив ілюмінатор.
У каюту ввірвалося холодне вечірнє повітря. Бризки солоної води зросили їм обличчя. Вівторок вистромив голову і став глибоко дихати. Потім сів на лаву, всміхнувся Емілеві й сказав:
— Якби тато й мама знали!
Еміль теж подумав про свою маму у Нойштадті і про бабусю в Копенгагені. Але перемігся і поплескав Вівторка по коліну.
— Все буде гаразд, малий. У Гайдекрузі має сісти на пароплав Ганс Шмаух. Тоді ми знатимемо, що всі на своїх місцях. А решта — дрібниці.
Та Еміль помилився. У Гайдекрузі Ганс Шмаух не сів на пароплав!
Це здивувало Еміля й Вівторка. Та ще дужче здивувався містер Байрон. Він сів біля Маккі й почухав собі потилицю.
На березі темнів Ростокський ліс.
Еміль підвівся. Вівторок злякано схопився теж.
— Ти куди? — прошепотів він.
— Настав час діяти. Хлопці чомусь затрималися. Ми повинні самі все зробити. Ходімо!
Вони піднялися нагору й пішли палубою, шукаючи Байрона.
Він сидів разом із хлопцем посеред своїх валізок за трубою, з якої клубочився дим.
Еміль підійшов до них, а Віторок став позаду, й досі тримаючи в руках пакунок із бутербродами, які призначалися для їхніх приятелів.
— Містере Байрон, мені треба з вами поговорити,— сказав Еміль.
Чоловік здивовано глянув на нього:
— Що таке?
— Я прийшов за дорученням моїх друзів. Нам відомо, що ви чекали у Гайдекрузі на Ганса ІІІмауха, кельнеро-вого учня, з яким ви збиралися тікати.
У містера Байрона гнівно заблищали очі.
— А чого хлопець не прийшов? Це ви, шибеники, його підмовили?
— Будь ласка, стежте за своїми словами. Я ж вас не обзиваю, хоч мені дуже кортить.
— То й обзивай! — озвався Вівторок.
— А, тут іще один! — буркнув Байрон.
— Добривечір, пане Пахульке! — сказав малий Вівторок.
Байрон сердито посміхнувся.
— Ми прийшли сюди заради Джеккі,— пояснив Еміль.— Чи вам не соромно кидати бідолашного хлопця напризволяще?
— Він мені більше не потрібен. Вівторок рішуче ступив уперед.
— А чому? Бо він став заважкий для вас? Ми все знаємо, добродію. Та хіба можна через те кидати хлопця?
— Аякже, це важлива причина. Я не зможу далі з ним працювати, і мій репертуар від цього збідніє. Я артист! Розумієте? Я міг би виступати в Лондоні, в Колізеї! Як це я два роки тому не догадався, що те щеня так швидко ростиме! Аж хочеться самому собі ляпасів надавати.
Еміль розлютився:
— То й надавайте! Ми вам не заважатимемо. Тільки я не збагну, як людина може бути така жорстока. А що станеться з Джеккі?
— Чи йому тепер жебракувати? — спитав Вівторок.— Чи втопитися в Балтійському морі? Чи попасти в колонію для неповнолітніх? Ми цього не допустимо.
— Мої приятелі і я,— оголосив Еміль,— одностайно вирішили, що ви повинні повернутися з нами до Корлсбютеля.
— Отакої! — Містер Байрон вирячив очі.— Шмаркачі нещасні, стромляйте свого носа не в чужі справи, а в свої підручники.
— У нас тепер канікули, пане Пахульке,— зауважив Вівторок.
— Ми нізащо в світі не допустимо,— вів далі Еміль,— щоб ви скривдили одного з ваших близнюків тільки тому, що він швидко росте. Я пропоную вам повернутися з нами назад. За кілька хвилин ми причалимо до Варнемюнде. Там нас чекають друзі. Але якщо ви хочете їхати далі, то ми передамо вас поліції.
Згадка про поліцію начебто не дуже сподобалася містерові Байрону.