Розмова при шинці:
— Пані, нап'єтеся вина чи пива?
— Я не п'ю нічого, тілько каву.
Роман думав-думав, що далі сказати, і не видумав нічого. Його фантазія мучилася, як мотиль на шпильці, але злетіти не могла.
При полядвиці:
— Ви читали "Дівочі сльози"?
— Ні. Кажуть, що то не випадає паннам читати сю повість. Мені мама заборонила.
Роман їв завзято полядвицю і думав, що далі казати, але знову не видумав нічого. Просто порожня була голова, як бочка. Що за нещастя?!
При індику:
— Та напийтеся, пані, вина або пива!
— Ні, дякую!
Роман знову їв, думав і дивувався, що не годен нічого видумати. Але то зовсім нічого? Він, що писав не раз такі веселі фейлетони під неділю! О боже, що за мука? І для чого мужчини мають обов'язок бавити жінок? Звідки такий гіренький обов'язок?
Роман глянув на матір з жалем, але вона поглядом показувала йому бавити сусідку. Він зрозумів сей погляд, але, на щастя, подали морожене, і його сусідка зайнялася мороженим більше як чим іншим; не треба було її й бавити.
Вечеря скінчилася. До Романа прийшла мати:
— Ти мусиш з нею танцювати! Рушся, хлопче! Ти сегодня зовсім до нічого.
, — Мамо, кажіть мені зрубати сажень дров, кажіть роз'валити хату, що-небудь,— все зроблю, а танцювати з нею не буду.
— Мусиш!
Роман сів і задумався. Що діяти? ^В його душі переверталося, як у горшку з кип'ятком. Такої муки він уже давно не зазнав.
Вкінці він рішився. Поглянув на годинник, забрав нишком пальто і капелюх, вийшов на город, перескочив пліт, трохи не побіг на дворець залізниці і за півгодини був уже в дорозі до Львова. Аж відітхнув легше, коли поїзд виїхав у поле.
Потім батько прислав йому лист, в котрім писав, що вирікається його, але Роман сказав собі, що краще таке нещастя, як те велике, що його ждало. Рівночасно писала йому сестра, що його утечу витолкувала мати гостям наглою слабістю — отже, все в порядку.
Згадка на се сватання, а особливо на Ганчаківну, так його зайняла, що коли він притис до стола голку, щоби її ще раз перепхати через тісну дірку ґудзика, замітив нараз, що разом з ґудзиком пришив і кишеню впоперек до верхнього сукна і до підшивки. Роман не думав довго, що тепер робити; він спробував, чи можна запхати руку в кишеню, і як побачив, що можна, хоч і невигідно, лишив її пришиту. Шкода відривати ґудзик, пришитий так гладко і сильно.
Роман закурив папіроску і вдоволено глянув на свою роботу. Аби себе як-небудь нагородити за неї і набрати сили до дальшого шиття, він на спирті за кілька хвилин зварив воду і запарив чай. Небавом у склянці червонівся чай і Роман, попиваючи його, шив далі.
* * *
От щастя, що тепер хоч уміє зробити собі чай, а перше й того не знав. І в думку йому не приходило, що можна щось таке дома зробити, і то без помочі жінки чи взагалі жіночих рук. Протягом двох років сторожиха камениці, що послугувала в нього, приносила йому щорана до ліжка каву. Він тілько пробудився, а кава стояла вже коло нього готова. Вигода була незвичайна. Але склалося раз, саме по пригоді з Ганчаківною, що він, скупавшися і випарившися у парні, зважився потім на автоматичній вазі і з перестрахом побачив, що важить не 78 кілограмів, як давніше, тілько 68. За два роки втратив десять кілограмів на вазі. Коли б так він що два роки тратив по десять кілограмів, то за яких 14 літ міг дійти до 0 ваги і зовсім щезнути з землі, не доживши і 50 літ віку.
Се застановило його і налякало. Він став думати над тим, що їсть і п'є, бо досі не зважав на се. І з того часу, як він почав придивлятися їді і напоям, він почув себе хорим.
В реставрації, де харчувався, він не раз думки думав над розсолом так довго, поки той не покрився верствою лою, або ждав, поки сос застигне на студенець, і краяв його потім ножем, придивляючись йому з недовір'ям, у великій непевності, чи сос повинен так зараз застигнути, чи ні. І він не раз, і не пообідавши, ішов додому голоден, а радше не голоден, лише байдужний на їду.
Рівночасно звернув він увагу і на каву, що йому щорана приносила сторожиха. Він почав її порівнювати з кавою у кав'ярні, і здалося йому, що вона не така сама. Мав охоту зараз висварити свою послугачку, але, щоби її не чіпатися задармо, дав перше розібрати сю каву знакомому товаришеві — хімікові. Хімік розібрав і просто переполошив Романа аналізом.
— Знаєш,— каже,— що ти п'єш? Ти п'єш замість кави чорнило до черевиків, чорнило до писання, муку, масло, смалець і воду, забілену молоком і осолоджену цукром.
— Справді ? — спитався здивований Роман.
— Ну, того всего в тій каві нема, бо се задорого коштувало би твою господиню, але як ти можеш пити таке паскудство? У тій каві все є, тілько кави нема. Чи ти вже смаку не маєш?
Се відкриття дуже зажурило Романа. Була се, правда, велика вигода, ще у ліжку пити каву, але ся вигода, очевидно, також причинилася до того, що він утратив на вазі аж десять кілограмів!
На другий день рано, ще сторожиха не прийшла із сніданням, як Роман зірвався з ліжка і став робити порядки на своїм столі. Не хотячи перевернув каламар і розлив чорнило. Очевидно, треба було його стерти. Роман пішов до шафи, вийняв сорочку і вже збирався стерти нею чорнило, коли в ту саму хвилю надійшла сторожиха з кавою.
— А ви що хочете робити? — майже скрикнула вона на Романа.
— Чорнило стерти.
— Та новою сорочкою?
— Яка вона нова? От дивіться: дірка прорвалася, ковнірця не вдержить.
А сторожиха глянула на нього так, як би то вона справила йому ту сорочку, вирвала йому її з рук і поклала знов у шафу.
— Ви,— каже,— певно, не знаєте, скілько у вас сорочок?
— Двадцять чотири; торік числила прачка.
— Двадцять чотири! Ану, порахуйте!
— Та нащо?
— Порахуйте, бо ще будете думати, що я вам покрала.
— Добре, добре, я почислю потім.
— Ні, ви зараз почисліть!
Сторожиха говорила таким тоном, що Роман не міг їй відмовити. Показалося, що всіх сорочок було тілько тринадцять, а де поділися інші, ніхто не знав і не міг сказати.
— Ех, ви! — замітила сторожиха з таким маловажен-ням, що се Романа аж обурило, і він, як би бажав їй відплатитися за маловаження, сказав:
— Я вашої кави не буду пити.
— А то чому?
— Ви чорнилом чорніть мої черевики, а не мій жолудок.