Київ у мене також не викликав жодного сентименту, він зависав у березневій сльоті чужий і похмурий, він був пісний і байдужий, цей Київ, і вітав мене лише простягнутими руками жебраків. Першою, кого я тут розшукав, була Асина приятелька-однокурсниця Ліна, вона не входила в нашу організацію і не відвідувала занять зі східних двобоїв, але ми називали її Лі, й ось тепер я чекав на неї в хрещатицькому Пасажі, і Лі вже йшла до мене, закидаючи свої довгі тонкі ноги одну поперед одної, як на подіумі, здавалося, зараз вона ґраційно повернеться на цьому запльованому подіумі й піде у зворотному напрямку, але Лі зупинилася, і, якусь мить повагавшись, м’яко поцілувала мене в щоку.
Ми сіли у ближній кав’яренці, і я спитав:
— Де Ася?
— Ася? — Лі якось дивно всміхнулася і полізла в сумочку по сиґарети. — Вона тепер не Ася і навіть не Вася. Вона тепер Асі.
— Тобто?
— Асі — це по-чеченському й буде Ася.
— Ти можеш конкретніше?
— Куди вже конкретніше… Поїхала твоя Ася.
— Вона покинула інститут?
— Начебто взяла академвідпустку… але… Слухай, ти ж сам зробив із неї амазонку. А яка ж амазонка без війни?
— З ким вона поїхала? З нашими хлопцями? — спитав я.
— Думаю, що з їхніми. Що тепер візьмеш із наших хлопців? Я ще тоді їй казала… Коли ви махали прапорами.
— Лі, розкажи мені правду.
— Знаєш, у чому тепер уся правда? У грошах, — сказала вона. — Якщо немає за що купити путню білизну, то на тебе не гляне ні їхній, ні наш. А тут десь узявся цей… Біслан. Права рука Робін Гуда. Красивий, гад…
— Якого ще Робін Гуда?
— Є там у них такий. Відбирає зайве в багатих і роздає бідним.
— Непоганий бізнес, — сказав я.
— По ньому видно, що непоганий. А твоїй Асі він сказав, що їм потрібні лікарі і що вони добре платять. Може, й так. Тільки я знаю, за що вони платять.
— Тут щось не те, — сказав я. — Лі, тут щось не так.
— Розплющ очі. Але ти їх не розплющиш, поки її любитимеш.
— Вона тобі пише?
— Хто тепер кому пише? Та ще й звідти. — В її сумочці забулькотів мобільний, і Лі піднесла його до вуха.
— Ти від’їжджаєш? — здивувалася вона. — Аж на два дні? Повертайся скоріше, бо я тут помру з нудьги.
— Ти вийшла заміж? — спитав я, коли вона сховала мобільник.
— Ні, це мій бойфренд. А в тебе на щоці моя помада. І я не хочу її стирати.
— Чому?
— Сказати? Одного разу, коли ми з Асею жили вдвох у кімнаті, я попросила її дещо показати з отих ваших прийомчиків. Дійшло до того, що ми з нею почали борюкатись, як справжні мужики. А потім я раптом відчула гострий оргазм.
— Ти що, лесбіянка?
— Ні, я уявляла себе не в її обіймах, а в твоїх.
— Лі, ти дуже класна, — сказав я. — І я чую твою помаду на своїй щоці усім своїм корінням. Жаль, що мені треба йти між люди.
Вона взяла серветку, провела по ній зволоженим язиком і стала витирати мою щоку. А потім дістала губну помаду, підсмикнула мій рукав і трохи вище зап’ястка, там, де "дикі гусаки" полюбляють ставити татуювання, написала червоним свій телефон.
— А тепер іди між свої люди, — сказала Лі.
Далі я ні кроку не міг ступити без дядечка Толі і, на свій превеликий подив, застав його в офісі, де він бував тільки тоді, коли щось велике здихало в лісі. Наш аятолла[10] впізнав мене одразу, це ж я приніс йому до Лук’янівської тюрми, коли він сидів там у липні 1991-го, приніс тоді йому на день народження і викотив з мішка голову Леніна, яку відірвав од пам’ятника біля однієї сільради. Дядечко Толя це добре запам’ятав, бо й тепер зустрів мене так радо, ніби я, професійний зірвиголова, щойно повернувся від кремлівського мавзолею.
— Дядечку Толю, — сказав я. — Мені треба в Чечню.
— Куди-и-и? — Він затягнувся термоядерним "примаком", начиненим кізяками, й закашлявся, і бухикав усіма своїми нутрощами, поки не погасла цигарка, а потім знов її припалив і сказав:
— Україна не бере участи в міжнародних конфліктах.
— Ви там буваєте часто.
— То в мене ж там друзі!
— У мене також там друзі. Ви знаєте Робін Гуда?
— Робін Гуда? — він знов затягнувся й закашлявся, у ньому все так і хрипіло від того диму. — Так то ж не друг, то стерво. Якщо ти маєш на увазі Руслана Лабазанова. Карний злочинець, який сидів за вбивство, а тепер гуляє в Надтеречному районі. Це ти про нього?
Мені нічого не лишалося, як розповісти про все дядечкові Толі, він щиро мене відмовляв від поїздки, застерігав російськими фільтраційними таборами, в яких уже також устиг побувати, і тільки тоді, коли я сказав, що поїду туди хоч би що, аятолла зглянувся, дав мені кілька адрес, добрих порад і благословив у дорогу.
А ввечері Лі спитала, чим це я так обкурився, що дихнути не можна, ану мерщій до ванни, сказала Лі, бо ми вже сиділи в її запашному помешканні, пили французький коньяк, який виявився звичайнісіньким бренді, курили дорогі сиґарети, і їх аромат губився в різкому запахові "примаку", що ним я просяк біля дядечка Толі. Та мені любий був отой запах, і любою була Лі, бо я майже три роки не бачив чистої жінки, я майже три роки не бачив ванни, а Лі була така свіжа і чиста, що коли згодом, уже пізніше, вона нагнулася до комодної шухляди, коли коротенька нічна кошуля підскочила вище сідниць, її волога щілина нагадувала стільникове вічко, наповнене медом. Та було щось у ній і несамовите, бо коли я виливав усю свою трирічну жагу в її жадібне лоно, Лі шепотіла крізь стогін: "Ася… Асічка… Ася", і не знати було, чи то вона мене розпікає, чи, захлинаючись, роз’ятрює свою власну рану: А-а-а-ся… І вже ввижалося, що то не я входжу в її тугі, соковиті надра, а вона проникає в мене, я мовби і справді ставав її (моєю) Асею, а Лі ставала мною і текла, текла в голодну Асину плоть.
Можливо, тоді я вперше відчув, що таке перевтілення чи, певніше сказати, обмін тілами.
А потім… Потім завжди не так, як спочатку. Вранці Лі сказала:
— Я знаю. Ти більше не прийдеш.
— Лі, ти класна. Я тебе люблю.
— Але не кохаєш.
— Ні,— сказав я. — Тільки люблю.
— Ти будеш її шукати? — спитала вона.
— Буду.
— Якщо знайдеш…
— Передати вітання?
— Ні, скажи, що я її ненавиджу.
5
Перед Хасав-Юртом ми вперлися в російський блокпост, і мій водій, не чекаючи запрошення, вийшов з машини. Двоє солдатів з автоматами уже були поруч.