Прийшов піп, посідали за стіл. Член витяг якісь папери і порозкладав їх на столі. Коло їх ліг заялозений завдачник Євтушевського з позакладаними в його папірцями, потім перо й олівець, що з'явилися з членової кишені. Діти з острахом поглядали на всі ці приготування. Часом хтось тихо шепотів:
— I в його завдачник є!
— Перо, як срібне, блищить...
— Дайте список учеников,— голосно прогомонив член.
Реєстр дали, і він уткнув у його носа. Тихо-тихо стало,— чути було, як муха, летячи, дзвеніла крилами. Школярі вже не перешіптувались; вони ждали, що то буде...
— Байденко Іван! — голосно вигукнув пан член. Викликаний хлопець схопивсь і почав пролазити проміж тісно поставленими ослонами. Ноги в його якось не слухалися, чіплялися за ніжки від ослонів; видко було, що хлопець лякався. Нарешті, вилізши, він несміливо підійшов до столу і вклонився.
— Ну, по закону,— муркнув член.— Читай молитву господню.
Хлопець тремтячим голосом почав:
— "Отче наш, іже єси..."
— Троице! — знову звелів член. Хлопець і ту проказав.
— А што ето такое тройця? — запитався він. Хлопець силкується щось сказати, але не може.
— Ну-ну! — підганя батюшка.— Я ж вам ето об'яснял, как же ти не знаєш?
— Тройця...— почина хлопець і стає.— Тройця... це — бог отець, і син, і дух святий...
— А шо ж то, три бога? — допитується член.
— Ні, один...
— Ну, как же то один? Розкажи! Хлопець мовчить.
— Ну, чого ж ти мовчиш? — знов підганя батюшка. — Ти ж знаєш!
Хлопець то червоніє, то біліє, він тремтячою рукою тре чоло, видко, як замружіли і змокріли очі, затіпалися губи. Йому стало страшно.
— Ето значить... обикновенно, це всьо одно, шо от свет од сонця, ісходить і шо того... теє...-об'ясніть йому, батюшка! — докінчив член, що хотів був навести відоме порівняння з біблійної історії Рудакова, але не зміг і заплутавсь.
Батюшка вияснив.
— Тепер по священной історії...— промовив учитель.
— Розкажеш про Ноя і єго синовей? — спитав піп.
— Розкажу,— відмовив, трохи заспокоївшися, хлопець і почав розказувати.
— А шо,— зненацька перехоплює його оповідь член,— хорошо сделал Хам с отцом?
— Hi...
— Обикновенно, он отца не уважал, посмеялся с него... за то ему і наказаніє. А ти уважаєш отца? Слушается? — зненацька грізно запитується член.
— Слухаюсь...— відмовляє переляканий його голосом хлопець.
— То-то!.. Всегда должно слушаться, потому отец обикновенно єсть родитель! — промовля член, удаючись уже до всіх школярів, а ті зо страхом дивились на все, що робилося у їх перед очима.
— Тепер по арихметикє! От я вже сам єго спрошу,— промовив член.
Тут уже було його широке поле до діяльності, і він, розгорнувши свого завдачника і нашукавши по прикметах завдачу почав нею мучити хлопця. На щастя хлопець знав.
— Тепер по-руському!
— Читай! — промовив учитель, показуючи хлопцеві в книжку.
— "Мартышка в старости слаба глазами стала, а у людей она слыхала, что это зло еще не так большой руки, лишь стоит завести очки"... і т. і.
— Розкажи!
Хлопець ламаною великоруською мовою переказує прочитане, всячину плутаючи:
— ...вона слихала, шо у людей больші руки і очки... стоїть та й крутить хвостом...
— Да, очки надела,— додає член.— Хорошо! Будеть! — промовив він і, нахилившись над реєстром, хотів 'писати "балли".
— Может бить, пісать єщо? — спитавсь учитель.
— Мм...— муркнув член, погадавши, мабуть, про недосяжні правила правопису.— Нехай пишеть!..
Вчитель почав читати якийсь уривок з книги, а школяр писав на класовій таблиці. Потім почали виправляти помилки. Член якось підсунув до себе книжку і, звіряючи з нею написане, знайшов дві помилки. Зоставалось їх ще з п'ятеро, але член сказав, що все останнє так, і хлопця пущено.
Саме таким робом узялися й до другого школяра. Тільки, як дійшли до арифметики, бідолашний ніяк не міг рішити завдачу — даремно направляв його вчитель, даремно підганяв член. Нарешті, член не вдержавсь:
— Шо ето? — зненацька крикнув він.— Арифметики не знають, щитать не умєють! Ви учитель, ви нічего не делали! Я в училищний совет на вас подам рапорт!
Бідолашний учитель тільки крутивсь на одному місці. Школярі сиділи білі, як крейда.
Зненацька озвалося хлипання, спершу тихше, а далі все голосніше й голосніше, і перейшло, нарешті, у голосні заводи плачу. Плакав саме той маленький хлопчик, що ще заздалегідь хотів утікати від "пана".
— У! Я не хочу тут!.. Я не хочу! Я додому піду! — ридаючи казав він.
Почувши це, член зупинився. Вчитель побіг до хлопця. Але він не зважав на вмовлення і не покидав ридати і намагатися додому. Довелось пустити його з школи.
Бачачи, що вже переборщив, член притих. Екзамен останніх шістьох хлопців, що здавали на "свідоцтва", відбувся тихо, надто, що всі вони "арихметику" знали, і пан член не мав рації сердитися.
Нарешті скінчили. Пан член устав.
— А тєх не будем екзаменовать? — спитавсь учитель, показуючи на школярів першого та другого року.
— Ннєт... Та они умєють читать?..— казав утомлений член, поглядаючи на годинника: було вже шість годин. — Хлопці, читать умєєтє? — запитався він у школярів.
— Умієм...— несміливо відмовили деякі.
— А щитать? Ну: дважди сєм?
— Чотирнадцять! — гукнули всі відразу.
— А 25 без 7?
— Вісімнадцять.
— Ну...— промовив член, вагаючись.
— Може, закусить би...— обізвавсь батюшка.
— Обикновенно... не мішало б... Ну, дєті,— знов озвався він до школярів, а ті чогось повставали,— значить, ви тепер получите свідєтельство — коториє екзамен здали, а коториє нет, то, обикновенно, учітеся, потому шо наука... то-єсть... потому, шо без єї человек тьомний... А арихметику, особливо арихметику, шоб знали. Потому, обикновенно, арихметика — то велика наука!..— і показуючи великість "арихметики" яко науки, пан член підняв угору проти лоба пальця і погрожаючи, штрикнув їм у повітря.
Далі течія членового красномовства всохла, і він став, не знаючи, що казати.. Школярі, батюшка, вчитель і собі стояли, не знаючи, що їм робити.
— Так от шо... теє...— почав знову член, згадавши, як він колись був укупі з інспектором на екзамені і як саме той закінчив його, — школа у вас хорошая, і я так доложу у совет. I арихметику знають,— один не знаєть, ну, та то вже нічево...— І член так само, як і інспектор, подав руку вчителеві та батюшці.