Хто фарбує норок
Вийшли на узлісся, покраяне шрамами-видолинками. Чепурні будиночки, вольєри, клітки. Довгими рядами вони простяглися аж до ставка. Біля них люди в халатах.
— Звірогосподарство,— пояснив Геннадій Олексійович.— Тут вирощують норок, хижих звірків з родини куницевих, хутро яких нині вважається наймоднішим, шкурки яких на міжнародних аукціонах на вагу золота.
Білі, жовті, коричневі, чорні звірки, чіпляючись кігтями за дріт, просовують у вічка сіток гострі ікла і стиха попискують.
— Їсти просять,— пояснив учений.
— Чому ж їх не годують?
Про це ми спитаємо в Якова Андрійовича — директора цього господарства. Ось він іде до нас.
— Звірі в нас не голодні. Ці невеличкі тваринки на волі дуже ненажерливі. Ми ж їм даємо за раціоном стільки, щоб підтримувати нормальний розвиток організму. Перегодовувати їх не варто. Від того шкурка кращою не стане.
В цей час робітниця принесла відро, наповнене м'ясним фаршем, і стала годувати звірків. Писк зчинився ще більший. Яків Андрійович дозволив дітям допомогти робітниці розкласти їжу по найближчих клітках.
— Ви знаєте, скільки норки з'їдають у нас за рік м'яса? — спитав директор.— Три тисячі тонн!
— Три тисячі?!
— Так-так! І, незважаючи на те, що норки з'їдають так багато цінного продукту, вони приносять господарству чималий прибуток.
— А скільки норок зараз у господарстві?
— Тринадцять з половиною тисяч самиць, які на кінець травня дали нам сімдесят тисяч загального поголів'я.
Яків Андрійович запропонував дітям оглянути господарство. Вони побували в кормокухні, заглянули в холодильні камери, де зберігається м'ясо і риба. Завершили екскурсію в директорському кабінеті, куди одна з робітниць принесла в'язку норкових шкурок. Різні за кольором, вони заграли золотими блискітками в промінні сонця.
— Які з них найцінніші? — спитав хтось.
— А ви як гадаєте? — хитро примружив очі Яків Андрійович.
— Оця.— Рая вказала на темну норку.
— А мені подобається жовта!
— А мені — біла!
— Бачите, які різні у вас смаки! — сказав директор.— Ось так буває і в тих країнах, що купляють у нас шкурки. З року в рік міняється мода на хутро. Минулого року, наприклад, на Міжнародному аукціоні в Ленінграді найраще йшло хутро коричневої і темної норки. Ми, звіроводи, уважно стежимо за цим і регулюємо в своїх господарствах забарвлення хутра Існуючого поголів'я. Адже норки від природи мають блискучий рожевувато-бурий або темно-бурий колір. Інше забарвлення — продукт селекційної роботи багатьох вчених світу.
— А хіба колір хутра можна змінити?
— Безперечно. Деякі з норок,— пояснив Яків Андрійович,— наприклад, коричневі, народжують малят, які успадковують забарвлення батьків. Часто ж, бажаючи отримати той чи інший колір хутра, звіроводи схрещують різні породи.
Наприклад, щоб піднести стійкість забарвлення та поліпшити якості хутра сапфірових норок, їх схрещують із сріблястими, а білих — із темно-коричневими. Якщо взяти при цьому самця сапфірової норки, а самицю — сріблясто-голубої, то в потомстві буде половина сапфірових малят, а друга половина — сріблясто-голубих. Коли вони виростуть і самця сапфірової масті схрестити із сріблясто-голубою або якоюсь іншою самицею, вони даватимуть потомство лише з сапфіровим хутром.
Ще цікавіше буває із білими норками. Як відомо, альбінізм — явище, коли в організмі відсутня нормальна для даного виду пігментація,— наслідок біологічного виродження. В даному разі воно супроводжується ще й відсутністю слуху. Самиці білих норок глухі, вони не чують писку малят, які просять, щоб їх погодували, ось чому приплід білих норок часто-густо гине.
Але в світі є багато любителів білого норкового хутра. Як тоді бути?
Звіроводи схрещують білу норку з коричневою і отримують перше покоління, половину якого складають руді, строкаті норки, а другу половину — коричневі. Проявляється так званий ефект гетерозису. Після цього строкатих норок схрещують із білими самцями і в приплоді отримують вже 75 відсотків білих норок. А при наступному схрещенні цих білих норок із білими самцями усе поголів'я буде білого кольору.
Яків Андрійович взяв в'язку шкурок і потрусив нею в повітрі. Хутро знову загорілося золотими іскорками.
— Працівники нашого господарства,— вів далі,— трудяться також над підвищенням якості хутра, стійкості тварин до різних захворювань.
Нас цікавить і проблема харчування звірів. Ми не хочемо миритися з тим, що норки з'їдають м'ясо, яке можна було б використати в харчовій промисловості. Рибу, яку ми отримуємо аж із Далекого Сходу, теж могли б споживати люди.
А що, як годувати звірів дешевими продуктами моря? Це б значно здешевило їжу норок. Над цією проблемою і працює наш колектив. Дізнавшись, що в ряді звірогосподарств норок стали годувати морськими молюсками, ми теж закупили мідій і вже бачимо, що ефект великий. Харч цей подобається звірам, бо вони й на волі поїдають різних молюсків. Вартість його набагато нижча. Хутро не гіршає. Раніше робітники витрачали багато часу, щоб очистити тіло мідій від мушлі, нині ми цього не робимо. Виявилося, звірі можуть їсти без шкоди для здоров'я м'ясо мідій, дрібно посічене разом з мушлею. Ми встановили тісні контакти з чорноморськими рибалками, що виловлюють мідій, вони незабаром пришлють нам першу чималу партію молюсків, І тоді собівартість хутра "золотого" звірка — норки — стане ще нижча, наші ж прибутки зростуть.
Потім Яків Андрійович познайомив дітей із височенним чоловіком з рушницею:
— Панас Минович, єгер наш, проведе вас коротшою, аніж ви йшли, дорогою і дещо покаже в лісі. Він його дуже добре знає.
— Бачили якогось звіра в нашому лісі? — спитав єгер.
— Не вдалося,— за всіх відповів Олесь.
— Воно й не дивно. Зараз у лосів, оленів, козуль, кабанів, зайців та інших мешканців лісу з'явилися малята, ось вони і ховаються з ними у найглибших закутках лісу. Тривожити їх не варто: зайчат І козенят, приміром, по свіжих слідах знайдуть тоді хижаки — лисиці, бродячі собаки, коти, а їх чимало в нас розвелося.
Борсукова школа
— Хочете, покажу, де живуть борсуки? Хто з вас бачив їх? — поцікавився єгер.
— Я бачив! У зоопарку,-— похвастався Валик.