Пташка справді скидалася на горобця. Хіба що відрізнялася від нього чистішими білими, чорними й коричневими тонами забарвлення. Блиснув білий ошийничок, такий же зоб, чорні пера на голові й щоках.
— То самець,— пояснив учений.— Самиці мають інше оперення.
— А я бачив таку пташку в себе на балконі,— зрадів Ігор.— Разом з горобцями прилітала вона взимку до кормушки.
— Може бути,— погодився Геннадій Олексійович,— під час глибоких снігопадів і в сильні морози не лише вівсянки, а й інші лісові птахи прилітають у міста та села, щоб знайти затишок і поживу.
У цьому місці болотистий грунт відступав, і лише густі зарослі очерету, рогози й іншої рослинності нагадували, що нещодавно й тут під ногами була хитавиця. Стали частіше попадатися кущі вільхи. Один і них був майже над водою. За нього й сховалися юннати. Неподалік знову заскрипів деркач. Раз, вдруге... Замовк. А невдовзі йому відгукнувся інший голос. Пташка співала, мов батогом стьобала: "Уїть, уїть, уїть".
— То лиска, або ж водяна курочка. Вона, як і деркач, погано літає, зате добре бігає. При цьому така обережна, що жодне стебельце не зворухнеться.
— Геннадію Олексійовичу,— Ігор тримав у руці невеличке чорне пташеня.— Мертве. І як воно сюди попало?
— А де ти взяв його?
— Під кущиком у ямці лежало.
— То не ямка, Ігорю, а гніздо чайки. А це її дитя. Дай-но мені його,— простягнув руку Геннадій Олексійович.
Він довго розглядав пташеня, навіть подув на нього. А потім, відійшовши метрів за три від дітей, поклав його на землю. І тут сталося несподіване. Пташеня скочило на ноги й стрімголов дременуло в зарослі осоки.
Геннадій Олексійович засміявся.
— Не дивуйтесь: чаєнята завжди прикидаються мертвими, коли попадають у подібні ситуації.
А сонце піднімається все вище. Стала з'являтися мошва. Цілими зграями зависають у повітрі комарі. Віта вже запропонувала збиратися, та Геннадій Олексійович не поспішає.
— А чи знаєте ви тих пташок? — показав угору.
— То ластівки.
— Невже ви не можете відрізнити ластівку від стрижа? Погляньте, в цих крила вузькі, довші навіть за тіло, серповидні. Стрижі, літаючи,
пронизливо вищать. А ластівок три різновиди: міські, сільські та берегові. Міські літають і ловлять комах у верхніх шарах повітря, куди лише
стрижі залітають. У сільських хвіст має глибший вилкоподібний виріз, аніж у інших. Берегові ластівки теж мають свої особливості: верхня частина тіла буруватіша, на білій шиї в них — темний ошийник, немає білого надхвістя. Ходімо, покажу цілу колонію стрижів.
Перебрели Суничку й опинилися у тому місці, де річка немов роздвоювала своє русло. Основне відходило ліворуч, воно тут було повно-водіше й стрімкіше, а праворуч — широченне плесо, яке огинало величезну брилу-острів. Над плесом сновигали тисячі стрижів, полюючи на комах.
— А ось і колонія,— показав у бік острова вчений.— Оті нірки в глинистому крутому березі — їхні гнізда. На п'ятнадцяти метрах, колись я підраховував, вони вирили собі майже чотириста нірок!
Чого кричала вивільга
До табору поверталися полем. Неподалік співав жайворон. Він непорушно зависав у повітрі, а потім падав униз.
— Чого б то він? — запитав, хитро мружачись, учений.
— Мабуть, небезпеку помітив?
— Ні,— засміявся Геннадій Олексійович,— то він "падає" в своє гніздечко. Там, певно, уже й пташенята вивелись. Ясно, що нас не помітив, інакше б нізащо не показав своєї хати.
— А он яка красива пташка. Груди чисто-жовті, спинка зеленувата, сіренька голівка.
— Жовта плиска,— упізнав Ігор.— Її гніздо теж легко знайти, бо плиска завжди крутиться над ним.
— А он — перепел! — зрадів Валик.
— Ну й задавака,— не втерпіла Віта,— Перепела всі знають. У нас минулого року вдома навіть він жив у клітці. Співач дуже красиво. А коли татко його випустив на волю, так він ще з тиждень на балконі жив, не хотів летіти.
...Увійшли в березняк. Під ногами зашерхотіла трава.
— Фіу-тіу-ліу,— лимонно-жовтого кольору пташка, а хвіст і крила чорні.
— Вивільга!
— До того ж самець, бо самиця має скромніше вбрання, вона зеленувато-сіра.
— Через цей строкатий одяг,— зауважив Геннадій Олексійович,— вивільга прилітає до нас лише тоді, коли всі дерева вкриються листом. Інакше вона б швидко стала жертвою пернатих хижаків.
А в березняку несподівано щось заверещало, мов кіт, якому дверима хвоста прищемили.
— Що воно?
— Та сама вивільга! А кричить вона так перед негодою.
— Тож не барімося, бо можемо змокнути.
— Ти-ти-рути-крути-верти.— На сучку поблизу дупла старезної берези сиділа невеличка пташка з чорною головою.
Геннадій Олексійович витяг з кишені шишку, яку десь підібрав, і кинув. Пташка вискочила з дупла, й діти побачили, що спинка в неї теж чорна, живіт і груди — білі, а на крилах білі смужки.
— Строката мухоловка!
Мухоловка тут же продемонструвала свою спритність: схопила на льоту муху чи якогось комара і знову полетіла в дупло. Олесь із наготовленим телевиком підійшов ближче й зробив декілька знімків трудолюбивої пташки, на рахунку якої тисячі впійманих комах-шкідників.
А он знову жовта плиска з'явилася. У ліс залетіла вона, мабуть, випадково, бо живе, як ви бачили, переважно на луках. І забарвлення має відповідно до жовтих лугових квіток.
— Ді-ді-ді-ля-ля-ля-ві-чіу!
Зяблики! Невеличкі сіро-бурі коричневогруді птахи, з синювато-сірою голівкою і ясно помітними білими рисками на крилах, не лякаються зайд. Стрибають собі з гілки на гілку. Діти підійшли ближче.
— А ви знаєте, де самець, а де самиця? — запитав Геннадій Олексійович.
— Зрозуміло, красивіше "вдягнені" — самки,— висловив здогад Валик.
Геннадій Олексійович засміявся.
— Хіба ж можна, Валику, копіювати людські звички! У зябликів навпаки: самки мають забарвлення скромніше, аніж самці. Ці пташки цікаві ще й тим, що прилітають до нас дуже рано, до того ж першими, мов на розвідку, прибувають самці, а лише через кілька днів за ними — самиці.
Пташкам, напевно, набридло-таки близьке сусідство з дітьми, і вони пурхнули на дальше дерево.
— Пінь-пінь!
— Рю-рю!
— Ще й так можуть вони співати?
— Знову ж таки на негоду,— Геннадій Олексійович глянув на хмари, що звідусіль затягли небо.— Бути дощу. А де це наш Ігор?