Мов примара, за ілюмінатором майнула тінь од згорбленої постаті вахтового штурмана. Прийшов і Антрекот Антрекотович — він, звичайно ж, залишився вірний собі: з'явився з гітарою. Приніс і мольберт. Поставив на нього підрамок із полотном, поряд — палітру. І, не звертаючи на нас ніякої уваги — так, ніби ми були неживі предмети або четвероногі за вольєром зоопарку, — почав змішувати фарби, а потім заходився малювати водолазний дзвін і житловий відсік барокамери.
— Ван Гог! — розсміявся Данило.
— Художник-передвижник, — докинув я.
— Не чіпайте його, — заступився Кім, — Нехай малює.
Та ми його, хоч би й хотіли, не могли зачепити: нас від Антрекота відмежовувала неприступна перепона — надміцний корпус барокамери й така ж міцна шибка ілюмінатора.
Отже, барокамера та чого ми в ній опинилися.
Звичайно, ви знаєте, що останнім часом океанські глибини штурмують як ніколи. Батискафи, пірнаючі блюдця, озброєні металевими легенями — аквалангом — підводні нирці. З'явилися навіть будинки — цілі підводні оселі! — в яких живуть і працюють люди.
Нібито Жан-Ів Кусто писав, що незабаром в океані народиться перша підводна людина.
— Я теж хотів би стати людиною-амфібією.
— А чого ж — вислухавши мене, відповів Заєць. — Із штучними зябрами можна жити під водою. Он американці провели оригінальний експеримент: на голови собакам наділи маски, замість повітря в легені пустили насичений киснем фізіологічний розчин і кинули четвероногих у басейн.
— Ну, і як?
— А так, що десятеро собак віддало богові душу, а двох навічно паралізувало.
— Гм… нічого не скажеш — оригінальний експеримент!
— Це ще, Васько, не оригінальний, — заперечив Альфред, — Ті ж таки заокеанські штукарі-експериментатори, повідомляли газети, якомусь чоловікові в праву легеню упхали шланг, через який подавали збагачену киснем морську воду. Як мовиться: півбока луплена — одна легеня дихала звичайним атмосферним повітрям, друга — водою. А то ще — це вже англійці придумали — сіамському котові в аорту щохвилини вливали перекис водню. Кіт нявчав, кусався (легені його стали бездіяльними), а дітися нікуди — все-таки цивілізована країна, колишня володарка морів, — і він, бідолаха, змушений був дихати штучною газовою сумішшю. Дихав, поки й здох.
— Ти, Заєць, хоч би тут, у барокамері, не розповідав таких страхіть!
Компресіювання триває не менше доби, принаймні наше. День і ніч сидіти відгородженим од світу, самі розумієте, не дуже приємно.
Кім Михайлович та й Данило, досвідчені акванавти, розповідали багато цікавого. Про підводні апарати і штурм ними океанських глибин. Тоді-то я й довідався докладно про барокамеру і водолазний дзвін-ліфт.
Ось що воно таке.
Мандрівка в батискафі — добре. Людина сама спостерігає за підводним світом, на власні очі бачить покрите товщею води дно. Але вийти з батискафа під водою неможливо. Аквалангісти, ті не сковані, почувають себе, як риба у воді. Бо якоюсь мірою вони і є людино-риба, іхтіандри, що дихають завдяки металевим легеням — аквалангу.
Водолази працюють під водою теж, різниця лише та, що вони "прив'язані" до судна, з якого в скафандр по шлангах подається повітря.
Усе б складалося якнайкраще, якби і тим і другим не треба було зважати на гніт води, що в десятки й сотні разів перевищує звичайний атмосферний тиск. Високий тиск людський організм здатний переносити, а от його різкі перепади — ні.
Коли підводників швидко і без зупинок піднімають з глибин, їм не так загрожують акули, як кесонка.
Так зветься глибинна хвороба. Азот, що з повітрям, яким дихав водолаз, потрапив у організм і не встиг зникнути, утворює в крові маленькі бульбашки, які й порушують її циркуляцію. Настає параліч, нерідко — смерть.
Запобігти лихові можна, якщо тиск поступово знижувати. Це й робиться в барокамері, так звана декомпресія. Але в ній людину можна і компресіювати, тобто довести тиск до того рівня, який на тій чи іншій глибині, куди збирається підводник.
Тепер ви зрозуміли, для чого на "Садку" гіпербаричний комплекс. Ну, а чого в ньому ми, скажу: нас компресіюють, з житлового відсіку перейдемо у водолазний дзвін-ліфт. Відстикований від гіпербаричного комплексу, цей підводний апарат, дзвін, опустять в океан, і з нього нам можна буде виходити у воду і знову вертатися назад.
— Обстежите, колеги, західні відроги Заячої гори, — сказав Гліб Семенович, — і, мабуть, будемо збиратися додому.
Всю ніч і ще півдня, поки ми й перебували в барокамері, "Садко" йшов. Та ось нарешті і Заяча гора.
Зупинилися.
Стріла кран-балки, описавши розгонисту дугу над кормою, вивалила підводний апарат, а в ньому нашу четвірку, за борт судна.
— Майна! — пролунав наказ.
Тугі металеві троси послабились, і дзвін, немов на долоню велетня, м'яко так сів на зморшкувату поверхню океану.
ГОМО АКВАТІКУС — ПІДВОДНІ ЛЮДИ
— Заяча гора, Заяча гора… Нічого в тобі лагідно-заячого, клята, немає! Краще б тебе було назвати Вовчою — тоді б ти, може, виправдала своє ймення! — лупцюючи кулаками перетинку підводного будинку та похитуючи головою, журно примовляв Данило.
Але бідкався він і проклинав гору потім. Зараз ми поринали без перешкод.
Вода була прозора, аж синя. Присмерки глибин починалися нижче. Підводний апарат урізувався в них, як леміш у переліг чорнозему.
Компресіювали нас для півкілометрової глибини, тобто ми могли, не потерпаючи за життя, опуститися на п'ятсот — не більше! — метрів; розгерметизувавши дзвін, вийти з нього.
Заяча гора, її шпиляста, роздвоєна вершина стрімко зводилась над океанською прірвою. Якихось чотири сотні метрів відділяли її від поверхні океану.
— Зверніть увагу — тут вам доведеться працювати, — напередодні говорив начальник експедиції, розгорнувши по столу великомасштабну карту. — Це ось абіссаль, — обвів він олівцем океанське ложе. — А це гірські кряжі. На одному з них і височить Заяча гора, частина серединно-океанійського хребта з базальтовою основою, високою сейсмічністю та магнітними аномаліями.
Я глянув на карту й побачив, як по рівному ложу океану, ніби спарені фортечні стіни, майже паралельно один до одного, простяглися гірські хребти. Між ними, вужчаючи внизу, лежала глибоководна западина.