Відступили спантеличені татари до свого берега і затанцювали на дрібних брижах, чекаючи, що ж вирішать їхні мурзи.
Зрештою гойднулися маяки — лівобережні татари почали перемахуватися з правобережними, і невдовзі і ті, й ті повільно рушили униз за Дніпровою течією.
— Попливемо за ними? — збуджено запропонував чорновусий черкащанин Грицикового віку. — Вони ж десь таки та спробують з’єднатися. Але тільки знову поткнуться у воду — а ми вже тут як тут.
— Ні, не вийде, — відказав Вирвизуб. — Бач, оно біля тих очеретів татарва вже вив’язала великий пліт? А під урвищем ще один докінчують. А що це значить? А те, що коли ми знову на них накинемось, вони вже втікати не будуть. Вони теж стрілятимуть. І не тільки з плотів, а й з берега. А що їх значно більше, то хто кого першим виб’є, га?
— А якщо вони збираються перебратися на правий берег десь нижче по Дніпру? — не здавався чорновусий. — Тоді треба хоч наших попередити.
Вирвизуб кивнув головою.
— Маєш рацію. Тому ми зараз пошлемо гінців до інгулецьких козаків, аби ті попередили кого треба. Але гадаю, що навряд чи татари підуть далі. Кримчак — то така птаха, що любить налітати несподівано. А не вдасться — покрутиться і розвертає додому. Думаю, що так вчинять і ці.
Проте, всупереч Вирвизубовому переконанню, татари додому не поспішали. Ба навіть навпаки — повернулися назад і ось уже другий день тирлуються над обома берегами Дніпра. Схоже, вони щось замислили. Але що?
Вечоріло. Санько лежав навзнак і намагався уявити, що затівають татари. Проте перед очима чомусь увесь час поставав Швайка. І поставав таким, яким Санько побачив його в уяві, коли вони щойно познайомились: Швайка був нахромлений на татарській палі і звідтіля ганив своїх мучителів страшними словами. Проте все рідше й тихіше злітають слова з його вуст, усе нижче опускається на груди непокірна голова…
— Що з тобою? — наче звіддалік почув він стривожений голос Грицика.
— Зі мною все добре, — слова давалися Санькові надсилу. — Це зі Швайкою щось сталося. Чи має статися.
В один стрибок Грицик опинився біля Санька.
— З Швайкою? А що саме, не відаєш?
Коли Санько розповів про видиво з палею, Грицик заволав на ввесь острів:
— То що ти мовчиш?! Ану гайда до Вирвизуба!
Вирвизуб, як і Санько, теж намагався зрозуміти, чому татари так дивно поводяться — і не нападають, і не відходять? Тому Санькове застереження Вирвизуб спочатку пропустив повз вуха.
— Викрутиться ваш Швайка, — неуважливо відказав він хлопцям. — Це йому не первина…
Повірив Вирвизуб, що з Швайкою щось негаразд лише тоді, коли з кущів зненацька випірнув Барвінок. Швайків сіроманець мав жалюгідний вигляд — запалі боки, висолоплений язик, зацькований погляд. Зараз він і близько не скидався на того Барвінка, який ще з тиждень тому гордовито ступав поруч з господарем. Вирвизуб за звичкою лапнув вовка за вухом, проте там не було нічого. А Барвінок лише жалібно скавулів, прохально метляв хвостом і увесь час по вертався мордою до свого сліду.
— Що з тобою? — запитав його Вирвизуб. Він хотів погладити Барвінка по голові, проте той ухилився. Натомість ухопив зубами Вирвизуба за рукав і потяг за собою.
— Він хоче, щоб ми негайно їхали за ним, — сказав Грицик.
— Мабуть, так воно і є, — згодився Вирвизуб. — Тоді негайно!
Та все ж довелося затриматись. В останню мить Грицикові спало на думку, що було б непогано переодягтися в татарську одежу, аби не привертати до себе зайвої уваги.
— Ніколи розводитися з їхньою сторожею, — пояснив він. — Нам з Саньком дорога кожна хвилина!
Разом з Грициком і Саньком у сідлах гоцало ще з півтора десятка козаків — тих, хто хоч трохи скидався на татарина і кому вдалося нашвидкуруч розшукати більш-менш пристойну татарську одіж. Хоча зголосилося набагато більше, адже Швайку не лише знали, а й шанували як нікого. Здебільшого це були ті, кому він свого часу врятував життя, і тепер кожен з них готовий був віддати його за Пилипа.
А от Демка Манюню, хоч як він наполягав, у похід не пустили.
— На тебе ніяка татарська одіж не налізе, — сказав йому Вирвизуб. — А якщо й налізе, все одно ніхто не повірить, що ти татарин.
— Це ж чому? — обурився Демко.
— А ти подивися на себе в калюжу.
І справді, Демкове обличчя — рожевощоке, трохи кирпате, з великими сірими очима — геть не скидалося на татарське.
Вирвизуб теж не поїхав. Барвінкова поведінка переконала Стефана, що Швайці загрожує смертельна небезпека, проте він не мав права залишати козацьку ватагу. В останню хвилину перед від’їздом Вирвизуб лише люто ляснув шапкою об землю, проте тут таки схаменувся — підняв її, старанно пригладив і сказав:
— Що ж, хлопці — з Богом! А ми тут спробуємо якось викрутитись.
СТРАТА
Швайка стояв на дерев’яному, свіжозбитому по мості. Його обличчя нагадувало суцільний синець, одежа була пошматована вщент, а закривавлена голова раз по раз безсило схилялася на груди, і лише величезним зусиллям він підводив її знову й знову. І тоді всі бачили в його очах такий блиск, що не в одного нукера починали бігати по спині холодні мурашки.
За спиною Швайки хижо націлялася в небо загострена паля, на яку його мали посадити.
Перед помостом переминалося на конях зо два десятки мурз та беків. За ними виднілося півтори сотні дужих нукерів. Далі товпилося, шуміло і ходором ходило море тюрбанів. Тисячі поглядів — зловтішних, співчутливих, лютих і жалісливих — зійшлося на скривавленій постаті козацького вивідника.
Осторонь від натовпу стояли зі зв’язаними руками кілька сотень невільників. Басман-бек звелів пригнати їх з невільничого ринку. Нехай дивляться, як страшно вміють карати татари за спротив!
До натовпу глядачів затесалися також Санько, Грицик і їхні товариші. Цілу ніч вони безупинно гнали коней. Їм пощастило — їх майже не зупиняли. Лише перед кримським перешийком дорогу заступила численна сторожа. Але й вона розступилася, коли Грицик на скаку крикнув по-татарськи:
— За наказом світлого мурзи!
Імені мурзи він, звісно, не вимовив, бо й не знав його. Проте нукерам і цього було достатньо. Вони провели групу вершників очима і знову заходилися оглядати степ.
Вів козаків Барвінок. Час від часу його сіра голова вигулькувала далеко попереду з високої трави. Він мчав так, ніби це були останні перегони в його житті. Вершники, міняючи коней, ледве поспішали за ним.