— Додому не хочеться? — поцікавився Швайка.
— І не питай, — зітхнув Мелік Гаврило. — Здається, все віддав би, щоб хоч одним оком глянути, як воно там.
— Навіть тоді, коли тобі тут дадуть шмат землі?
Гаврило здивовано глипнув на Швайку.
— Якої землі?
— Щоб ти хазяйнував на ній, як у своїх Васютинцях.
— А на біса воно мені тут здалося, те хазяйнування? — вигукнув Мелік і молитовно склав руки на грудях: — Слухай, Пилипку, відпустив би ти мене, га? Ну геть несила більше нудитися цим голомозим світом!
— А коли татари ще раз схоплять?
Мелік скрипнув зубами.
— Тепер я вже їм живим не дамся, — глухо мовив він. — Та й навчився деяких їхніх хитрощів. Тож, коли дістануся додому, зберу гарних хлопців і вчиню так, що татарва у наші місця і носа не покаже.
— Запізнився, — відказав Швайка. — Там уже й без тебе є кому здачі давати. Ні, ти мені поки що тут потрібен. — Швайка всміхнувся, дивлячись на видовжене Гаврилове обличчя. — Нічого не поробиш, пане брате, викуп треба відробляти.
— А я хіба не відробляю? — буркнув Гаврило. — Тільки сил уже нема терпіти.
— Нічого, потерпиш іще трошки. А там, може, й разом подамося козакувати.
— Дай-но, Господи Боже, — перехрестився Гаврило.
— А тепер давай про справи погомонімо. Нічого такого не трапилося?
— Начебто нічого. Проте, схоже, татари кудись збираються…
— Це я вже знаю, — сказав Швайка. — Я запитую, як тут наші.
Гаврило сплюнув через плече.
— Тьху тьху. Щоправда, тут така придибенція трапилася з трьома козловськими новачками. Дуже вже нетерплячі вони виявилися, усе вимагали негайно вдарити на татарів. Гуркан навіть шкодує, що довірився їм.
— Он як… І що ж він вирішив?
— А нічого. Сказав їм, що пожартував. То вони надавали йому по шиї і сказали, щоб він більше і на очі їм не трапляв.
— Добре зробили, — схвалив Швайка. — Хай знає, кому довірятись. А наші хлопці як?
— Наші? — Гаврило всміхнувся. — Ну, в наших я не сумніваюся. А тепер, коли й стіни хороші зведемо, то нас і дідько лисий звідсіля не викурить. Принаймні з тиждень. Тоді через лаз до яру — і шукай вітра в полі!
— Це добре. А тепер слухай уважно. Не сьогодні-взавтра повернеться Барвінок, то ти його не зобижай…
— Та коли я його зобижав? — примружив око Гаврило. — Знову кудись збираєшся?
— Вгадав. Мені сказали, ніби в Джурчи зігнали багато ясиру. То мушу бути там. Може, кого з наших удасться викупити.
Гаврило кивнув головою.
— Це справа свята. Їдь і за нас не турбуйся.
— Знаю, — кивнув Швайка. — Тому й не відпускаю тебе.
До Перекопу, яким Крим відгородився від усього світу, полонених не жаліли. Загарбники боялися переслідування, тож ясир гнали, наче худобу, послану на забій. Тих, хто знесилів, кидали помирати, тим, хто опирався, стинали голови. Тож до Криму інколи діставалася чи не половина ясиру.
Зате за перешийком стрімкий рух уповільнювався, бо ж переслідувачі так далеко забиратися не наважувались. А в Джурчи невільникам давали спочити і ближче до них придивлялися. Потому без особливого вже поспіху їх переганяли до Кафи, Ґьозльова, Керчі, Бахчисарая, де на них нетерпляче чекали заморські купці. Там за кожного раба платили до десяти кіп. А в Джурчи уруські невільники — залякані, скривавлені і безмежно втомлені — коштували чи не втричі дешевше. Тому всі, хто не любив розтринькувати гроші, по живий товар вибиралися саме в Джурчи.
Тут було все — і найогидніше, і найгарніше. Загноєні рани і блискучі коштовності, крикливі покупці і дервіші, котрі ні на що не зважали. Верблюди, коні, кози, вівці, корови, люди — усе це метушилося і намагалося перекричати одне одного. Але найнепогамовнішими усе ж були люди. Мабуть, тому, що криками не обмежувалися, а хапали перехожих за поли, тицяли в руки якийсь непотріб і клялися, що такої коштовної речі світ ще не бачив.
Карачобан з Басман-беком добряче намахалися нагаями, доки зрештою пробилися до невільничого ринку. Тут було тихіше, але повітря мовби просякло горем. Звідусіль долинали приглушені стогони і плачі. До жердин були припнуті діти, жінки, чоловіки — настільки змучені, що неможливо здогадатися, конають вони, чи приходять до тями. Проте гучноголосі продавці на всі лади розхвалювали цей товар:
— Купуйте, не пошкодуєте!
— Такої красуні не знайдете навіть у ханському гаремі!
— Кому потрібен найсумирніший раб! Продаю задарма, бо обридло жити в спокої!
— Та ви тільки погляньте на його плечі!
— А груди які! Таких і в коней з ханського табуна не побачиш…
Ті, про кого йшлося, чекали на рішенець, не підводячи очей. Лише іноді зблискували ними — проте не було в тих очах ні зненависті, ні гідності — одна лише безмежна втома та острах.
— Ти звідки? — запитав Басман-бек такого худого бранця, що, здавалося, ребра от-от прорвуть йому шкіру.
Вищий на голову від решти невільників, бранець тоскно глядів у небо, де описували кола вільні орли.
— Не дивися, шановний, що він такий худий, — вихопився наперед його господар, крутоплечий татарин. — Він хоч і худий, проте силу має. Поглянь-но які зуби, які жили! Як у вола.
І справді, шириною плечей бранець не поступався ні Швайці, ні Басман-бекові.
— Я не тебе питаю, — відрізав Басман-бек і татарин одразу зів’яв. — То звідкіля ти будеш? — запитав він бранця.
— З-над Росі, — відказав той, байдуже ковзнувши поглядом по пишній одежі незнайомця.
— І коли тебе схопили?
— Місяць тому.
— То чом же нашої віри не приймаєш?
Замість відповіді невільник так зблиснув очима, що стало зрозуміло — з таким краще бути обережнішим.
— От бачиш, як виходить, — сказав Басман-бек, коли вони від’їхали подалі. — Уруса, котрий ще пам’ятає, ким він був, змінити важко. Хіба що залякати так, аби він і в найпалкішому сні закаявся братися за зброю.
— А ось ці… — Басман-бек закоханим поглядом провів трійко могутніх нукерів, що, пересміюючись, перетнули їм дорогу. — Це яничари, наша сила і гордість. А вони ж чистісінькі уруси! Чи греки. А може, й болгари. Їх малими взяли в полон, відділили від батька-матері, вбили в голову, що вони — опора великої Порти і мусять карати на горло всіх, хто дивиться на неї скоса.
— О, так, — згодився Карачобан. — Розум і могуть Порти недарма зробили її першою державою світу…