— Я ж тобі вірила! Я ж тебе називала Демчиком і ведмедиком! А ти, виявляється, он хто — почвара, песиголовець!
— Жданочко… — тихо благав песиголовець.
— Та скинь ти, гаспиде, свої голови! — не втримався й Леміш.
— Га? — затнувся песиголовець. — Ага, звісно…
Він смикнув себе за голову і перед Жданою постав не хто інший, як її любий ведмедик, її Демчик. Якусь мить Ждана дивилася на нього, а тоді перевела погляд на всі три голови, що німо шкірилися до неї з трави.
— Це… що це таке? — запитала вона здушеним голосом. — То хто ж ти є?
— Чоловік твій рідний, серденько, — сказав Демко і для вірності бухнув себе у груди. — Це не я… Я хотів лише пожартувати, як Івасик, а вони кажуть, щоб я носив таке й далі.
— Навіщо? — ошелешена Ждана, схоже, нічого не розуміла.
— Щоб мене всі боялися, — сказав Демко.
— Боялися? Хто?
— Та всі. Найперше вороги. Ну, я й одягнув…
— То хто ж це тебе напоумив так лякати?
Демко розгублено зиркнув на старост, проте Леміш мерщій приклав пальця до вуст: ні слова про нас!
— Що? — не зрозумів Демко. — Але ж ви…
Леміш поспішно тицьнув пальцем на Телесика.
— Ага, — дійшло нарешті до Демка. — Це мені Івасик… теє… підказав.
Почувши ці слова, мале песиголовенятко пришпорило коня і миттю щезло межи дерев.
Любляче серце здатне вибачати будь-кого. Ждана схлипнула і припала русявою голівкою до чоловікових грудей.
— Бідний мій, — лагідно вуркотіла вона. — Не слухай ти нікого, роби, як велить тобі твоє серце. І, мабуть, ти зголоднів? То ось тобі, підкріпися.
Глинський стримувався з усіх сил, аби не розреготатися. Він збирався щось сказати Ждані, проте Леміш підштовхнув його у бік.
— Ні слова, — прошепотів він. — Сам бачиш, що це за дівка. Візьме й не подивиться, що я староста, а ти ще й князь…
БУДЖАКИ
Усе було як і минулого року: така ж довга валка возів, такі самі неспішні перегукування статечних возіїв, ті ж густі прадерева Чорного лісу. От тільки гамору було значно менше, бо Глинський заборонив Івасиковій ватазі плуганитися разом з дорослими. Не було й Грицика з його жартами — він пропадав десь у степу разом з кримським послом Менгизом. Не було й Санька — той вирішив до Вирвизуба діставатися човном.
Не було й Глинського. Він обіцяв приєднатися до козаків трохи пізніше, коли завершить деякі справи в Черкасах.
Як завжди, попереду й далеко по боках віялом розсипалася сторожа. Перед нею човником снував невидимий для людських очей Барвінок. Час від часу він повертався до свого хазяїна і заспокійливо змахував хвостом.
Поки що було тихо.
І тим дивнішою видавалася поведінка Колотнечі. Він то в глибокій задумі жував свого пишного вуса, то ні з того, ні з сього люто гарикав на своїх вивідників, то кидався з голови валки у хвіст.
— Федоре, та що з тобою? — врешті не витримав Швайка, у якого теж був заклопотаний вигляд. — Усе ж ніби гаразд.
— Отож бо, отож бо, — відказував Колотнеча і знову кудись щезав.
Відкрився він тоді, коли валка возів заглибилася в самісінькі нетрі Чорного лісу. Федір тільки-но повернувся з хвоста валки. Якусь хвилину їхав поруч з Швайкою, а тоді почав:
— Тут, Пилипе, розумієш, така справа… Звелів наш староста розібратися, хто ж то крутився узимку біля черкаської землі.
— Ну й що, розібрався?
— Та… Я гадав, що то ті ж кримці, а воно не так. Щось не дуже на них скидається.
Швайка кинув на нього уважний погляд.
— Це ж по чому судиш?
— Учора мої вивідники сполохали кількох татарів, то ті замість тікати на південь, чомусь подалися на захід. Так, ніби сподівалися знайти захист саме там… А в тій стороні, наскільки я знаю, пустка аж до самісіньких Карпатських гір. Жодного тобі аулу чи бодай села. Хіба що якийсь дикий кайсак промайне.
— То ж бо й воно, — невизначено відказав Швайка.
— То, може, ти вже маєш якусь думку? — з надією поглянув на нього Колотнеча.
— Поки що ні…
І вони надовго замовкли.
По обіді Барвінок прибіг до Швайки не такий, як завжди. Його ніс посмикувався, верхня губа сіпалася, відкриваючи жовтуваті від часу ікла. Вовк то зиркав на хазяїна, то озирався туди, звідкіля прибіг.
— Давно не бачив його таким, — Колотнеча чомусь стишив голос до шепоту.
— Я теж, — відказав Швайка. — Мабуть, щось угледів. То я піду розвідаю, що там таке, а ти про всяк випадок накажи сповільнити рух.
— Гаразд, — кивнув Колотнеча. — Може, підмогу візьмеш?
— Щоб хрускотіла гіллям на ввесь ліс? Ні, ми з Барвінком якось самі впораємося.
Він пришпорив Вітрика. Невдовзі дістався передової застави. З десяток козаків, розсипавшись обіч лісової дороги, їхали повільно й сторожко, наслухаючи кожен шурхіт.
— Як справи? — запитав Швайка у старшого, Ротька Беззубого. — Нічого нового не набачили?
— Як тобі сказати… — заклопотано почав той. — Годину тому мої хлопці визирнули з лісу і завважили серед пагорбів з десяток татар. А коли наблизились, ті чомусь не чкурнули, як чинили це завжди. А за хвилину поряд з ними вигулькнуло ще з десяток.
Швайка кивнув головою.
— Мабуть, стережуть щось цікаве, — зауважив він. — І не хочуть, аби ми довідались, що саме.
— Мені теж так здається, — згодився Ротько. — Знаєш, Пилипе, я думаю, чи не зачаївся там ординський чамбул?
— Може бути, — згодився Швайка. — Отже, зробимо так: ти дай знати про це Колотнечі, а сам вдавай, ніби ви ні про що не здогадуєтесь. Можете навіть якусь пісню завести…
— Зрозуміло, — кивнув Ротько. — А ти що?
— А ми з Барвінком розвідаємо, що там попереду. Бо, схоже, нам не лише збоку небезпека світить…
Він зіскочив з Вітрика, кинув поводи Ротькові і слідом за вовком розчинився в гущавині.
Було тихо. Пахло застояною пріллю. Ноги вгрузали в трухляве гілляччя. Десь віддалік озвалася й одразу ж замовкла зозуля. Час від часу з того боку, де лишилася передова козацька застава, долинали голоси. А тоді хтось затягнув тиху пісню. Швайка схвально кивнув головою. Саме така пісня й була потрібна. Той, хто може підслухати, напевне подумає, що уруські вивідники, не запідозривши нічого небезпечного, дещо розслабилися і тепер почуваються, наче вдома.
Незабаром голоси вщухли. Тепер звідусіль підступала мертвотна тиша. Нараз попереду стривожено застрекотіла сорока.
"Напевне, щось запримітила, — подумав Швайка. — Чи когось. Добре, що це був не я…"