— Там… — показуючи кудись понад очеретами, сповістив він. — Хлопців з двадцять. Примчали он до того пагорба і засіли за ним… О, а тепер троє крадуться у наш бік!
— А решта? — запитав Телесик.
— Решта за горбом…
Що це означає, хлопці добре знали. Одного разу вони теж погналися за трьома татарчуками і нарвалися на велику юрбу. Проте на цей раз усе буде інакше…
— Готуйся! — звелів Телесик і ватага миттю розтанула в кущах.
ХЛОПЦІ ЗІ СТЕПУ
— Тс-сс, — засичав передній з трійки сміливців і притис пальця до губів. — Там щось є…
Його товариші спинилися мов укопані. Їм теж здалося, ніби за півсотні кроків гойднулася гілка глоду. Але що це було: спурхнула птаха, змахнув хвостом необережний звір, чи, може, поворухнувся козацький спостерігач — вони сказати не могли.
Хоча який там може бути спостережник? У цих місцях спостережники в кущах не сиділи — ні татарські, ні козацькі. Уже кілька років і татари, і люди діда Кібчика жили мирно. А якщо й стежили одне за одним — то лише з висоти древніх курганів. Та й то для годиться. А на те, що козацькі чи татарські дітлахи час від часу гасають степом, спостережники не надто зважали: на те вони й діти, щоб казитися. Вони не втручалися навіть тоді, коли хлопчаки сходилися врукопаш під очеретами. Бо що ж то за діти, які не міряються силою?
— Тс-сс… — знову підняв пальця передній татарчук, на ім’я Абрек. — Мабуть, там хтось з козачат…
Його товариші Ібрагім і Муса закивали головами. Атож, може бути, що це саме хтось із них. І було б добре заскочити його зненацька… Тепер вони скрадалися ще обережніше. Ось і той кущ… Проте за ним нікого не було. Може, й справді спурхнула пташка…
Невдовзі під їхніми ногами зачвакала твань. А ще за кілька кроків татарчата знову завмерли: вони побачили слід. І цей слід хтось залишив зовсім нещодавно, бо молода осока ще не встигла випрямитися.
Татарчуки закосували очима на всі боки. Атож, у цих місцях, за якусь сотню-другу кроків від Дніпра, усяке може перестріти. І гадюки тут більші, і кабани лютіші, а про комарів то й казати годі. Недарма ж подейкують, що молоді козаки обмазуються товстим шаром багнюки, аби комарі не дісталися шкіри. А от дорослим козакам нічого вже не страшне — ні комарі, ні люті вепри, ні навіть стріли. В аулах подейкують, ніби вони такі проворні, що вміють ухилятися від стріл, пущених майже впритул. А деякі ловлять їх руками і кидають назад з такою силою, що ті впиваються в свого господаря. Тому краще в козаків зблизька не стріляти…
Але найкапосніші все ж їхні козачата. О, то ще ті штучки! Вони підстерігають необережних татарчуків, дають їм лупки, а потім змушують їсти дніпрову багнюку і клястися, що більше у плавнях і ноги їхньої не буде.
— Може, не треба далі? — ледь чутно прошепотів Ібрагім, що йшов останній.
Абрек і Муса дружно насупилися на нього: стули пельку, боягузе!
Тепер вони рухалися ще повільніше. Та й багнюка ставала глибшою. Ось уже вони по коліна в твані, ось майже по пояс. Проте, здається, попереду вже завиднівся край чистого плеса… Ще кілька кроків і татарчуки зупинилися.
Так, це й справді було плесо — невелике й безлюдне. Схоже, людська нога тут навіть не ступала.
Раптом Ібрагім судомно схлипнув і схопив Абрека за руку:
— Там…
Але Абрек і без нього вже помітив, як на протилежному боці тихо гойднулися очерети. Гойднулися і за вмерли. А тоді гойднулися ближче. Отже, тут хтось є.
Але такого не може бути! Дорослі казали, що в цьому місці вже давно не бачили козаків. А чому — ніхто того не відає. Чи то перебралися вони в інше місце, чи, може, їх щось налякало. Проте цього не може бути, бо ніхто ще не бачив переляканого козака! Хоча… Он, кажуть, недалеко звідсіля завівся сом-людолов. Спочатку він полював на качок та гусей, а років із п’ять тому затягнув на дно одного чабана. А минулого року ці місця мали розвідати двійко дужих нукерів. Ті сумні розвідини, схоже, закінчилися на дніпровому дні, бо ж їхній човен знайшли перевернутим. Мабуть, без сомиська тут не обійшлося. І не дивно, чому найближчі від Дніпра чабани почали казати, ніби їм не такі страшні плавні, як плеса, де так полюбляють вигріватися соми…
Зненацька очерети розійшлися і…
У татарчуків відпали щелепи.
Це було щось набагато страшніше від сома. З очеретів визирнула якась ще не бачена в цих місцях потвора. Вона скидалася…
Але на що вона скидалася, татарчуки роздивитися не встигли, бо потвора побачила їх. Над водою полинув тихий, але виразний звук, схожий на той, що його видає хижий звір, коли терзає свою жертву.
Нараз потвора щезла під водою. А тоді очерети хитнулися зовсім поруч. Схоже, вона підбиралася до них…
Трійця заверещала від жаху і, не розбираючи дороги, рвонула з плавнів.
А решта татарчуків уже геть зачекалися на своїх відчайдухів. Навіть коні, й ті час від часу підіймали голови і поглядали на плавні. Нараз хтось радо вигукнув:
— О, нарешті з’явилися!
Проте це було не те слово. Трійця не з’явилася, вона вилетіла, наче випущена з тугого лука. Обганяючи одне одного, відчайдухи чимдуж мчали у степ. Попереду біг Абрек, найхоробріший з трійки. Очі йому застигли від жаху, а з рота раз по раз вилітали слова: "Ой, мамо… ой, мамо мамочко…" І, схоже, звернення до мами надавало йому нових сил.
За ним біг середульший Муса. Щоправда, він згадував не маму, а тата.
Останнім біг Ібрагім. Він відстав тому, що в нього не було ні тата, ні мами. З його вуст злітало тільки тоненьке скиглення. Так скиглять ті, у чию спину от-от мають вчепитися нещадні кігті.
А більше нікого не було. Ніхто за ними не гнався, ніхто навіть не свистів услід.
— Абрек, що це з вами? — гукнув з-за кургану один з татарчуків.
Від цього вигуку трійця високо підстрибнула і рвонула вбік.
Татарчуки злетіли на коней і кинулися навздогін. Проте минуло ще чимало часу, доки їм вдалося наздогнати втікачів і розпитати, що з ним трапилось.
Наступного дня степом поповзли неймовірні чутки. Буцімто в плавнях поселилося досі не бачене страховисько. Від одного його погляду людині заціплює і з нею можна робити те, що вуж робить із жабою. І впоратися з страховиськом не може й найвідважніший з батирів, бо воно носить на плечах аж три голови. І доки ти рубатимеш одну, дві інші розірвуть тебе на шмаття…