Тут перед ними пустелею проскакала великими стрибками половинка "чортова колеса" з ярмарку, ніби шукаючи іншу половинку. Проте тієї ніде не було видно.
— Мені би теж цього хотілося,— погодився Лукас і пошкріб за вухом.— Та-а-ак, колись ми певно залишимо цю чудернацьку місцевість. За моїми підрахунками, з півдня ми подолали добру сотню миль. І справді, дурниця, що ми забули взяти з собою компас.
Якийсь час друзі мовчки їхали далі і спостерігали за картинами, що то з'являлися, то зникали. Якраз коли Лукас хотів сказати Джимові, що сонце тепер видно навіть у трьох місцях, хлопчик оглушливо заволав.
— Лукасе! — горлав він.— Там, дивись-но! Цього не може бути! Це ж, це… там Усландія!
І справді! Цілком чітка Усландія лежала, оточена синім океаном.
Велика та маленька верхівки гори підіймалися догори, а між ними можна було впізнати замок короля Альфонса За-Чверть-Дванадцятого. Блищали звивисті рейки залізниці, і всі п'ять тунелів були там, і будинок пана Ермеля теж. Там само стояли маленька залізнична станція та будиночок пані Ваас із крамницею! А морем плив поштовий кораблик.
— Швидше! — вигукнув Джим цілком не при собі.— Швидше, Лукасе! Давай-но! Їдемо туди!
Проте Емма вже сама взяла курс на Усландію. Вона, схоже, теж помітила рідний острів.
Вони під'їжджали все ближче. От уже стало видно, як король виглядає з вікна.
А перед замком стоїть пані Ваас із листом у руках, поруч із нею поштар і пан Ермель.
Усі вони здаються дуже похнюпленими. Пані Ваас увесь час витирає очі куточком фартуха.
— Пані Ваас! — гукнув Джим, відчинивши вікно та висунувшись назовні, так далеко, як він тільки зміг, незважаючи на шалену спеку, що тут-таки його атакувала.— Пані Ваас, я тут! Чи ви мене бачите, пані Ваас? Це я, Джим Кнопка! Залишайтесь там, ми їдемо!
Він так схвильовано горлав та махав рукою, що ледь не випав із вікна. Лукас ледь устиг схопити його за велику кнопку на штанцях.
Еммі залишалося проїхати до Усландії якихось десять метрів, коли все щезло не менш раптово, ніж інші видіння. А знову по обидва боки пролягала нескінченна розжарена сонцем пустеля.
Джим спочатку просто не хотів у це вірити. Але нічого не допомогло, Усландії як не було. Дві величезні сльози скотилися по його чорних щоках. Він на зміг стриматися.
Лукасові очі теж підозріло блищали, і він випускав із носогрійки великі хмари диму.
Мовчки поїхали вони далі. Проте найдивовижніше чекало на них попереду. Перед друзями раптом постав інший локомотив, що виглядав так само, як Емма.
Цей локомотив їхав поруч приблизно в сотні метрів від них, із точно такою швидкістю.
Лукас, не вірячи своїм очам, висунувся з віконця, і на іншій машині машиніст теж висунувся з віконця.
Лукас помахав йому, й інший машиніст теж помахав у відповідь.
— Це вже просто якесь божевілля в квадраті! — сказав Лукас.— Адже ми не спимо!
— Ані трохи! — запевнив Джим.
— То що, тоді давайте розглянемо цю штуку зблизу,— запропонував Лукас.
Вони трохи повернули та поїхали до іншого локомотива. Але той повернув одночасно з ними, так що обидва локомотиви почали рухатися назустріч один одному.
Нарешті Лукас зупинив Емму. Інший локомотив теж зупинився. Лукас і Джим спустилися на землю. Одночасно з ними машиніст і маленький чорношкірий хлопчик теж вийшли з іншого локомотиву.
— Тут, мабуть, однак… — забурмотів ошелешений Лукас.
І вони пішли кожен назустріч один одному. Лукас до іншого Лукаса, Джим — до іншого Джима. Тільки-но хотіли обидва Лукаси та обидва Джими простягти руки для взаємного привітання, як задув легесенький вітерець. Інші Джим, Лукас та Емма стали прозорими й… випарувалися, перетворившись на ніщо.
Джим у повній розгубленості витріщився круглими очима на те місце, де щойно стояв Джим номер два.
Раптом він почув, як Лукас, присвиснувши, сказав:
— Тепер мені все ясно! Ну звісно, так воно і є!
— Що — воно? — запитав Джим.
— Ти колись чув про дзеркальну кімнату Фата Моргани?
— Ні,— відповів Джим.— Який патер?
— Та не патер! — посміхнувся Лукас.— Фата Моргана! Пішли назад, до Емми, там я поясню тобі, у чому річ. А то тут пече, як на сковорідці!
Вони знову влізли до кабіни, і Лукас по дорозі став пояснювати Джимові, що таке дзеркальна кімната Фата Моргани.
Такі кімнати іноді бувають на ярмарках. Вони складаються цілком із дзеркал. Якщо зайти досередини, то можна зовсім збитися з пантелику, бо анітрохи не зрозуміло, де віддзеркалення, а де ні. На ярмарку це дуже весело, і, коли треба, тобі допоможуть знайти вихід.
Зовсім інша річ у пустелі!
Фата Моргана тут складається, звісно, не із дзеркал. Та й звідки їм узятися в пустелі? Ні, просто це так кажуть, оскільки йдеться про схожі речі.
Фата Моргана — це так зване природне явище. Коли сонце розжарює піщану поверхню, повітря стає дуже гарячим, потім ще гарячіше і нарешті починає дрижати від спеки. І ось, розжарюючись усе більше та більше, воно раптом дає віддзеркалення, як справжнє дзеркало у ванній кімнаті. При цьому воно відбиває не тільки предмети, що перебувають поблизу, а частіше приносить віддзеркалення тих, які знаходяться десь дуже далеко. І ось тоді раптом виникають предмети, віддалені від пустелі на багато-багато миль. Наприклад, може трапитися, що люди, які мандрують пустелею, ні з сих ні з тих побачать попереду ресторанчик із вивіскою такого змісту:
ХОЛОДНИЙ ЛИМОНАД, СКЛЯНКА 10 ПФ.
І коли вони туди побіжать, потерпаючи від жахливої спраги, то все миттєво щезне. Так можна заблукати й цілком не знати, де перебуваєш.
Зрозуміло, запросто може статися, що ці віддзеркалення, які називають ще міражами, на довгому шляху крізь пустелю трохи перемішуються. Ось і з'являються міражі курйозного змісту, на зразок тих, що бачили друзі.
— А насамкінець,— завершив Лукас свої пояснення,— насамкінець ми навіть побачили самих себе. Але коли подув вітерець, повітря трохи охолодилося і припинило віддзеркалювати.
Джим якийсь час мовчки розмірковував, а потім захоплено сказав:
— Лукасе, мені здається, що ти знаєш все про все на світі.
— Ні,— відповів Лукас та засміявся,— я дуже багато чого не знаю. Наприклад, я не знаю, що там таке попереду.
Друзі почали напружено вдивлятися в лінію путі.