— Знаєш, Генрі, завтра приїжджає Лестер,— сказала м-с Брейсбрідж чоловікові в присутності Дженні, — я сьогодні одержала від нього телеграму. От гультяй! Я влаштую його нагорі, у великій східній кімнаті. Будь з ним якнайуважнішим. Його батько завжди був дуже добрий до мене.
— Знаю,— спокійно відповів чоловік.— Лестер мені подобається. Він найбільш цікавий і розумний у родині. Тільки надто байдужий до всього. Ніщо його не цікавить.
— Так, але він дуже милий. Наймиліша людина з усіх, кого я знаю.
— Я буду поводитись цілком пристойно. Здається, я завжди був люб'язним з твоїми друзями?
— Так, дуже.
— Ну, отож-то,— сухувато зауважив чоловік. Дженні була готова побачити людину незвичайну й
не помилилась. До вітальні ввійшов і привітався з хазяйкою чоловік років під тридцять шість, вищий середнього зросту, атлетичної будови, з високо піднятою головою, ясними очима й упертим підборіддям. У нього був на диво дужий і гучний голос,— і знайомі й незнайомі мимоволі зупинялись і обертались, почувши його. Говорив цей чоловік просто й коротко.
— Добридень,— почав він, вітаючись з хазяйкою дому.— Радий знову вас бачити. Як почуває себе містер Брейсбрідж? Як Фенні?
Запитання звучали енергійно й дружньо, м-с Брейсбрідж відповідала так само тепло.
— Я дуже рада бачити вас, Лестер,— сказала вона.— Джордж віднесе ваші речі нагору. Ходімо до моєї кімнати, там затишніше. Як здоров'я дідуся й Луїзи?
Він пішов сходами слідом за нею вгору, і Дженні, яка стояла на площадці, дослухаючись до розмови, одразу відчула його надзвичайну привабливість. їй здавалося — вона не могла б пояснити, чому саме, — що з'явилася справді велика, рідкісна людина. Увесь будинок ніби повеселішав. Хазяйка стала незрівнянно люб'язнішою й привітнішою. Всім хотілося щось зробити для гостя.
Дженні все ще працювала, але не могла позбутися враження, яке справив на неї приїжджий; вона повторювала про себе його ім'я. Лестер Кейн. З Цінціннаті. Вона раз у раз крадькома поглядала на нього.— вперше в житті її так зацікавив незнайомий чоловік. Він був такий ставний, гарний, дужий. Хотілося б їй знати, яка в нього робота. І в той же час він трохи лякав її. Раз вона піймала на собі його пильний, проникливий погляд. Щось усередині в неї здригнулося, і при першій нагоді вона вийшла з кімнати. Ще раз він хотів заговорити з нею, але вона вдала, що дуже заклопотана, й поспішила зникнути. Часто вона, і не поглядаючи в його бік, знала, що він дивиться на неї, й відчувала невиразну тривогу, їй хотілося тікати від нього, хоч для цього не було ніякої поважної причини.
І цей чоловік, чиє багатство, виховання й становище в суспільстві ставили його набагато вище Дженні, також мимоволі зацікавився незвичайною дівчиною. Як і багатьох інших, його вабила її дивна граціозність та м'якість. Було в ній щось таке, що обіцяє рідкісну, чудесну любов. І він відчував, що її неважко перемогти, хоч і не розумів чому. Те, що вона пережила, ніяк не відбилося на її зовнішньому вигляді. У її поведінці не було помітно жодних ознак кокетування, і все ж Кейн відчував: успіх забезпечений. Він готовий був спробувати щастя тепер же, але справи примусили його вже через чотири дні виїхати з Клівленда; він був у дорозі три тижні. Дженні думала, що він більше не повернеться, й відчувала дивне почуття полегшення, а разом з тим неспокою. І раптом він знову приїхав, його, мабуть, не ждали, і він пояснив м-с Брейсбрідж, що в нього знову справи в Клівленді. Промовивши ці слова, він кинув бистрий погляд на Дженні, і їй здалося, що, можливо, він тут в якійсь мірі заради неї.
І в час цього приїзду Дженні часто бачила його або за сніданком, коли їй іноді доводилося прислужувати, або за обідом, коли вона могла стежити за гостями із зали чи з вітальні, або в будуарі, куди він іноді заходив поговорити з м-с Брейсбрідж. Вони були великими друзями. На другий день після приїзду Кейна Дженні чула, як м-с Брейсбрідж сказала йому:
— Чому ви не женитесь, Лестер? Час би.
— Знаю,— відповів він,— але щось настрою немає. Хочу ще трошки погуляти на волі.
— Авжеж, знаю я ваші гулянки. Посоромилися б. Ви завдаєте стільки прикростей вашому батькові.
Кейн посміхнувся.
— Батько не дуже уболіває за мною. Він з головою поринув у справи.
Дженні з цікавістю глянула на нього. Навряд чи розбиралася вона в своїх думках, але її тягло до цієї людини. Коли б вона зрозуміла —чому, вона тікала б від нього, не оглядаючись.
Він ставав все уважнішим, нерідко звертався до неї з якимсь випадковим зауваженням і намагався викликати її на розмову. Вона не могла не відповідати йому, він був такий милий і привітний. Якось уранці він застав її в коридорі на другому поверсі, коли вона діставала з шафи білизну. Вони опинились самі: м-с Брейсбрідж пішла за покупками, а слуги були внизу. Кейн зараз же скористався з цього. Він наблизився до Дженні з найрі-шучішим і владним виглядом.
— Мені треба поговорити з вами,— сказав він.— Де ви живете?
— Я... я... на Лоррі-стріт,— пролепетала вона, помітно побліднувши.
— Номер будинку? — запитав він, неначе вона зобов'язана була відповісти.
У неї стиснулося серце.
— Тринадцять-чотирнадцять,—мимохіть сказала вона, його сміливі темнокарі очі впевнено й багатозначно
зазирнули в саму глибину її великих блакитних очей — і немов іскра пробігла між ними.
— Ти моя, — сказав він.— Я давно шукав тебе. Коли ми зустрінемось?
— Не говоріть так,— сказала вона, схвильовано притиснувши пальці до уст.— Я не можу зустрічатися з вами... я... я...
— Ах, не говорити? От що,— він взяв її за руку і злегка притягнув до себе, — давай домовимось одразу. Ти мені подобаєшся. А я тобі? Скажи!
Вона дивилась на нього широко розплющеними очима, в яких розлилося здивування й жах.
— Не знаю,— задихаючись, вимовила вона пересохлими устами.
— Подобаюсь? * Він похмуро, невідступно дивився на леї.
— Не знаю.
— Поглянь на мене.
— Так...— сказала вона. Він міцно обійняв її.
— Ми ще поговоримо,— сказав він і владно поцілував її в губи.
Вона була перелякана, приголомшена, мов пташка, що потрапила в кігті кішки; і все ж щось у ній відгукнулось на фатальний, страшний і невідступним заклик. Лестер засміявся і відпустив її.