Дженні Герхардт

Сторінка 20 з 107

Теодор Драйзер

Англійський письменник Джефріс сказав, що довершена дівчина з'являється раз у півтораста років. "Цей дорогоцінний скарб створюють усі чари землі й повітря. І південний вітер, що віє півтора століття над нивами пшениці; і пахощі високих трав, що коливаються над важкими медяними голівками конюшини й над грайливими квітами вероніки, приховують в'юрка — перетинають шлях бджолі; і живопліт з кущів троянд, і молода жимолость, і лазурові волошки в золотавій ниві, і тінь зелених ялин. Уся принада лукавих струмків, на берегах яких тягнуться до сонця півники; вся непереможна краса дрімучих лісів; всі далекі пагорби, від яких повіває диханням кмину й волі,— все це повторюється знову й знову сотні років.

Дика м'ята, дзвіночки, фіалки; пурпурна весна й золота осінь; сонячне сяйво, зливи й росяні ранки; безсмертні ночі; знову й знову за сто років повторюється весь круг невпинного плину часу. Неписаний літопис, якого нікому й не під силу написати: хто розповість про

пелюстки троянди, що обсипались сто років тому? Сотні разів повертаються ластівки до свого гнізда під дахом, сотні разів! Та ось вона з'явилась — і цілий світ жадає її краси, немов квітів, яких уже немає. В очаруванні її сімнадцяти років містяться чари віків. Ось чому у пристрасті, яку вона викликає, таїться печаль".

Якщо ви зрозуміли й оцінили принаду лісових дзвіночків, повторену сотні разів; якщо троянди, музика, рожеві світанки й присмерки коли-небудь змушували дужче забитись ваше серце; якщо вся ця краса скоро-минуща — і от вона віддана вам у руки, раніше ніж світ зник від вас,— чи відмовитесь ви від неї?

Розділ VIII

Значення зовнішніх і внутрішніх змін, які часом відбуваються в нашому житті, не завжди нам одразу зрозумілі. Ми зворушені, налякані,— а потім неначе повертаємось до колишнього існування, але зміна вже сталася, ніколи й ніде ми вже не будемо такими, як були колись. Думаючи про несподівану розв'язку вечірньої зустрічі з сенатором, до якої призвело її бажання визволити брата, Дженні не могла розібратись у своїх почуттях. Вона дуже невиразно уявляла собі, які зміни і в громадському і в фізіологічному значенні можуть потягти за собою її нові взаємовідносини з Брендером. Вона не усвідомлювала ще, яким зворушенням, навіть за найсприятливіших умов, є для звичайної жінки материнство. Вона відчувала здивування, цікавість, непевність, і в той же час була справді щасливою й спокійною. Брендер добрий чоловік; тепер він став їй ближчим, ніж будь-коли. Він любить її. їхні нові відносини неминуче змінять і її становище в суспільстві. Життя її стане тепер зовсім іншим, вже стало інакшим. Брендер знову й знову запевняв її у своїй вічній любові.

— Кажу тобі, Дженні, ні про що не турбуйся, — повторював він, коли вона йшла від нього.— Пристрасть подолала мене, але я одружуся з тобою. Я загубив голову, але я спокутую це. Іди додому і нікому нічого не кажи. Попередь брата, якщо ще не пізно. Збережи все в таємниці, і я одружусь з тобою і заберу тебе звідси. Я не можу зробити це зараз же. Мені не хочеться робити цього тут. Але я поїду до Вашінгтона й викличу тебе.

І ось (він дістав бумажник і вийняв сто доларів — все, що в нього було з собою) візьми це. Завтра я пришлю тобі ще. Ти тепер моя наречена, пам'ятай це. Ти — моя. Він ніжно обійняв її.

Дженні вийшла в нічну пітьму. Без сумніву, він додержить слова. В думках вона вже жила новим, чарівним життям. Безперечно, він одружиться з нею. Подумати тільки! Вона поїде до Вашінгтона, до цього далекого, незнайомого міста. А батько й мати — їм більше не треба буде так багато працювати. А Басе, а Марта... вона сяяла від радості, уявляючи, як багато зможе зробити для них.

Пройшовши квартал, вона уповільнила кроки, і ії наздогнав Брендер; він провів Дженні до хвіртки її будинку й зупинився, а вона, обережно оглянувши все навкруги, легко збігла на ґанок і потягнула двері. Двері були не замкнуті. Дженні заждала хвилину, щоб показати коханцеві, що все гаразд, і ввійшла. В домі було тихо. Вона пробралася до своєї кімнатки й почула сонне дихання Вероніки. Потім безшумно пройшла в кімнату, де спали Басе і Джордж. Басе лежав, простягнувшись на ліжку і, здавалося, спав. Але коли вона увійшла, вік-прошепотів:

— Це ти, Дженні?

— Я.

— Де ти була?

— Послухай,— прошепотіла вона,— ти бачив тата й маму?

— Так.

— Вони знають, що я ходила з дому?

— Мама знає. Вона не дозволила мені питати пре тебе. Де ти була?

— Ходила до сенатора Брендера просити за тебе.

— Ага, он воно що. Мені ж не сказали навіть, чому випустили.

— Нікому нічого не говори, — благально сказала Дженні. — Я не хочу, щоб хто-небудь дізнався. Ти ж знаєш, як татусь до нього ставиться.

— Гаразд,— сказав Басе.

Але йому цікаво було, що подумав колишній сенатор, тцо він зробив і як Дженні з ним говорила. Вона коротко все розповіла, і одразу за дверима "почулись кроки матері.

— Дженні,— пошепки покликала м-с Герхардт. Дженні вийшла до неї.

— Ой, навіщо ти ходила!

І— Я не могла інакше, мамо. Повинна ж я була щось зробити.

— Чому лишалася там так довго?

— Він хотів поговорити зі мною,— невиразно відповіла Дженні.

Мати дивилася на неї повними тривоги, змученими очима.

— Ой, я так боялася, так боялася. Батько пішов був до твоєї кімнати, але я сказала, що ти вже спиш. Він замкнув надвірні двері, але я знову їх відчинила. Коли Басе прийшов, він також хотів тебе бачити, але я умовила його зачекати до ранку.

І вона знову сумно подивилася на дочку.

— Все добре, мамусю,— бадьоро сказала Дженні.— Завтра я тобі про все розповім. А зараз іди спати. Як татусь думає, чому Басса випустили?

— Він не знає. Він думає, може, через те, що Бассу однаково не заплатити штрафу.

Дженні ласкаво обняла мати за плечі.

— Іди спати,— сказала вона.

Вона вже думала й поводилась так, начебто стала на багато років старшою. Вона відчувала, що повинна піклуватися і про себе, і про матір.

Наступні дні Дженні прожила немов уві сні. Вона знову й знову перебирала в пам'яті незвичайні події того вечора. Не так уже важко було розповісти матері, що сенатор знову говорив про одруження, що він хоче одружитися з нею, коли повернеться з Вашінгтона, що він дав їй сто доларів і обіцяв дати ще, але зовсім інша справа—те єдине і найважливіше, про що вона не могла примусити себе заговорити. Це було надто святим. Обіцяні гроші він прислав їй другого ж дня з посильним — чотириста доларів, які він радив покласти на поточний рахунок у банк. Колишній сенатор повідомляв, що він уже на шляху до Вашінгтона, але повернеться або викличе її до себе. "Будь мужня, — писав він. — Тебе ждуть кращі дні".