Шкандибчик, зібравши всі ці новини, вже вертався додому, щоб поділитися ними з Джельсоміно, коли раптом почув, як добре знайомий йому тенор завів одну з тих пісень, які співають у його рідному селі і які завдали йому стільки прикрощів.
"Цього разу, — подумав Шкандибчик, — я ладний побитися об заклад на всі свої чотири лапи разом з новою, що Джельсоміно спить і бачить сон. Якщо я не поспішу, то поліція випередить мене неодмінно".
Перед будинком він побачив великий натовп слухачів. Ніхто не рухався з місця, не розмовляв. І навіть коли в сусідніх будинках посипалися шибки, ніхто не висовувався з вікон і не протестував. Здавалося, що цей чарівний спів заворожив усіх. Шкандибчик помітив у натовпі й двох молодих жандармів, обличчя яких теж сяяло від захвату. Жандармам, як вам відомо, було віддано наказ заарештувати Джельсоміно, проте жоден із цих двох вочевидь не мав такого наміру. На жаль, у цей час до будинку підійшов цілий загін жандармів. їхній начальник дубцем прокладав собі дорогу в натовпі: він, мабуть, недочував, і до співу Джельсоміно йому було байдуже. Шкандибчик вилетів сходами на піддашшя і блискавкою ввірвався у кімнату.
— Прокинься! Вставай! — кричав він, лоскочучи хвостом під носом у Джельсоміно. — Концерт закінчено! Внизу поліція!
Джельсоміно розплющив очі, щосили потер їх кулаком і запитав:
— Де я?
— Якщо ми негайно не втечемо звідси, — промовив Шкандибчик, — я скажу тобі, де ти будеш, — у буцегарні.
— Невже я знову співав уві сні?
— Тікаймо швидше на дах!
— Це можеш ти, а я не звик лазити по черепиці.
— Триматимешся за мій хвіст.
— А куди ми підемо?
— Поки що чимдалі звідси. І кудись-таки ми прийдемо напевно.
Шкандибчик першим стрибнув із вікна кімнати на дах, і Джельсоміно нічого не залишилося, як, заплющивши очі, аби не закрутилася голова, лізти слідом за ним.
Тепер історію химерну прочитай про Бенвенуто Ніколи-Не-Сідай
На щастя, будинки в тій частині міста тулилися один до одного, як оселедці в бочці, і Джельсоміно, підбадьорюваний Шкандибчиком, легко перестрибував з одного даху на інший. Щоправда, Шкандибчик залюбки скакав би через ширші прогалини між будинками — отоді можна було б повністю розпружинити своє тіло. Та раптом Джельсоміно однією ногою посковзнувся і на животі з'їхав із даху на невеличкий балкон, де якийсь дідок поливав квіти.
— Пробачте мені, будь ласка! — вигукнув Джельсоміно, розтираючи забите коліно. — Я зовсім не мав наміру потрапити до вас у будинок таким несподіваним чином.
— Не треба вибачатися, — ввічливо сказав дідок. — Я щасливий, що ви до мене завітали. Скажіть краще, чи не забилися? Сподіваюся, у вас усе ціле?
Цієї миті Шкандибчик перехнябився з даху і пронявчав:
— А мені до вас дозволите?
— О, ще один гість! — промовив дідок, зрадівши. — Заходьте, заходьте! Це велика втіха для мене.
Тим часом коліно, яким ударився Джельсоміно, розпухло просто на очах.
— Як жаль, — бідкався дідок, — що я не маю в хаті жодного стільця, аби вас посадовити.
— То покладімо його на ліжко, — запропонував Шкандибчик, — якщо ви, звичайно, не заперечуєте.
— На моє нещастя, — сказав дідок засмучено, — у мене й ліжка нема. Піду я попрошу в сусіда крісло.
— Ні, ні, не треба, — квапливо сказав Джельсоміно, — я можу посидіти й на підлозі.
— То заходьте до кімнати, — запросив дідок, — і всідайтеся на підлозі, а я тим часом приготую вам доброї кави.
Кімната була невеличка, але гарно прибрана й обставлена полірованими меблями. Тут стояли стіл, буфет, шафа. Зате не було ні стільців, ні ліжка.
— Ви що, завжди на ногах? — запитав Шкандибчик.
— Інакше мені не можна, — відповів дідок.
— І ніколи не лягаєте спати?
— Ніколи. Часом я сплю на ногах, та й то рідко. І не більш як дві години на тиждень.
Джельсоміно й Шкандибчик переглянулися і разом подумали: "Ось іще один мастак розказувати побрехеньки".
— Пробачте за мою цікавість, а скільки вам років? — не вгавав із своїми запитаннями Шкандибчик.
— Точно й не скажу. Я народився десять років тому, але зараз мені десь сімдесят п'ять чи сімдесят шість.
З виразу облич своїх гостей дідок зрозумів, що вони не повірили йому. Тому він, зітхнувши, пояснив:
— Це не вигадка, це неймовірна, але правдива історія. Якщо хочете, поки ми питимемо каву, я розповім її вам.
— Моє ім'я, — почав дідок. — Бенвенуто. Проте всі називають мене Бенвенуто Ніколи-Не-Сідай.
Отже, Бенвенуто народився в сім'ї лахмітника. Такої вертлявої і непосидющої дитини ще світ не бачив. Справді-бо, не встигли ще новонародженому ім'я вибрати, а він уже вистрибнув із пелюшок і став гасати по хаті. Батьки насилу вгамували його і вклали спати, а вранці виявилося, що колиска закоротка для нього і ноги звисають із неї.
— Видно, він спішить вирости, щоб скоріше допомагати батькам, — сказав його тато.
Увечері, коли його клали спати, одежа і взуття були саме враз, а вранці черевики вже муляли, а в сорочку він узагалі не влазив.
— Нічого, — казала його мати, — в хаті лахмітника завжди повно різного дрантя. От я й пошию з нього синові нову сорочку.
Минув тиждень, і Бенвенуто так виріс, що всі сусіди стали радити батькам віддати його до школи.
Дружина лахмітника повела сина до вчителя, який, вислухавши її, не на жарт розсердився:
— А чому ви не привели його на початку навчального року? Вже закінчується остання чверть. Як же я можу взяти вашого сина?
Коли мати пояснила, що Бенвенуто тільки тиждень від народження, вчитель розсердився ще дужче:
— Сім днів? Шановна синьйоро, тут у нас не дитячі ясла. Приходьте через шість років, і тоді ми зможемо поговорити з вами серйозно.
Нарешті вчитель підвів очі від класного журналу і побачив, що Бенвенуто вищий на зріст, ніж усі його учні. Він посадив хлопця на останню парту і став пояснювати, що двічі по два — чотири.
Рівно опівдні задзвенів дзвоник. Усі школярі посхоплювалися з-за парт і стали в ряд, щоб вийти з класу. Тільки Бенвенуто не зрушив з місця.
— Бенвенуто, — звернувся до нього вчитель, — ставай і ти в ряд.
— Не можу, синьйоре вчителю.
Він і справді не міг, бо за час занять так виріс, що його затиснуло в парті. Довелося викликати шкільного сторожа, щоб він виручив Бенвенуто.