Яка дивна проникливість з боку Філіс. Звісно, Кеннет Говард саме так і виглядав. Але це був милий сміх. Джейн здавалося, що вона нічого б не мала проти легенького підсміховування. Ретельно вирізала фото, забрала його додому і сховала під купою носовичків у верхній шухляді комода.
Вона навряд чи зуміла б пояснити, чому не хоче нікому його показати. Можливо, не хотіла, щоб хтось із цього фото сміявся, — як Філіс. А, може, тому, що вона відчувала якийсь дивний зв'язок між собою і фотографією… щось таке гарне, що не могла про нього нікому розповісти, навіть мамі. Не сказати, зрештою, щоб мала тоді багато шансів порозмовляти з мамою. Ніколи ще мама не була такою сяйливою, веселою, так гарно вдягненою, ніколи її так часто не запрошували на вечірки, чаювання і бридж. Навіть поцілунок надобраніч став рідкістю…, принаймні, так думала Джейн.
Не знала, що, повернувшись пізно ввечері, мама навшпиньках йшла у кімнату Джейн і цілувала її рудувато-каштанове волосся… легесенько, щоб не розбудити. Інколи, повернувшись до своєї кімнати, плакала, але не часто, бо це могло бути помітним при сніданку, а стара місіс Роберт Кеннеді не любила людей, які вночі плакали в її домі.
Протягом трьох тижнів фотографія і Джейн були найкращими приятелями. Як тільки могла, брала її та вдивлялася в неї… розповіла усе про Джоді. І про свої клопоти з домашніми завданнями, і про любов до мами. Навіть місячну таємницю. Коли лежала сама у ліжку, то постійно думала про фото. Цілувала його наніч і воно було першим, на що заглядала зранку.
А тоді тітка Гертруда його знайшла.
Повернувшись того дня зі Сент-Агата, Джейн одразу ж відчула, що щось негаразд. Будинок, який, здавалося, завжди пильно до неї придивлявся, сьогодні придивлявся ще уважніше, з глузливою тріумфуючою злобою. Прадід Кеннеді на стіні вітальні супився ще похмуріше, ніж будь-коли раніше. Бабуся у своєму кріслі сиділа так рівно, наче аршин проковтнула, а мама й тітка Гертруда стояли біля неї. Мама своїми білими ручками обривала пелюстки гарної червоної троянди, а тітка Гертруда дивилася на фото, що його тримала бабуся.
— МОЯ фотографія! — голосно скрикнула Джейн.
Бабуся глянула на Джейн. Цього разу її холодні блакитні очі палали.
— Звідки ти це взяла? — спитала вона.
— Вона моя, — вигукнула Джейн. — Хто забрав її з моєї шухляди? Нікому більше нема до неї діла.
— Я не думаю, щоб мені подобалися твої манери, Вікторіє. І ми не обговорюємо етичну проблему. Я задала питання.
Джейн втупилася в підлогу. Зеленого поняття не мала, чому тримати фото Кеннета Говарда є таким тяжким злочином, але знала, що їй не дозволять далі його зберігати. Джейн здавалося, що вона цього не витримає.
— Вікторіє, чи будеш така люб'язна і подивишся на мене? І даси відповідь на моє запитання? Я сподіваюся, що ти раптово не оніміла.
Джейн подивилася, — в її погляді були буря та бунт.
— Я її вирізала з газети… з суботнього "Вечірнього Вісника".
— З цієї ганчірки! — тон бабусі прирікав "Вечірній Вісник" на щонайглибшу зневагу. — Де ти її побачила?
— У тітки Сильвії, — відтяла Джейн, зібравшись з відвагою.
— А нащо ти її вирізала?
— Бо вона мені сподобалася.
— Ти знаєш, хто такий Кеннет Говард?
— Ні.
— "Ні, бабусю", якщо твоя ласка. Ну що ж, я не думаю, щоб варто було зберігати у своїй шухляді фотографію незнайомої людини. Не роби більше таких дурниць.
Бабуся обома руками підняла фотографію. Джейн кинулася і вхопила її за руку.
— Бабусю, не рвіть її! Ви не маєте права. Я страшенно її хочу!
Сказавши це, зрозуміла, що зробила помилку. Небагато шансів у неї було дістати те фото назад, але тепер і ті шанси втратила.
— Чи ти зовсім збожеволіла, Вікторіє? — промовила бабуся, якій досі ніхто за все її життя не казав: "Ви не маєте права". — Відпусти мою руку, будь ласка. А це… — бабуся демонстративно розірвала фотографію на чотири частини і вкинула їх у вогонь. Джейн, якій здавалося, що то її серце розривають разом із фото, вже була на межі бунту, коли раптом її погляд упав на маму.
Мама, збліднувши, аж спопелівши, стояла зі стеблом троянди, а обірвані пелюстки лежали на килимі біля її ніг. У маминих очах був такий страшенний біль, що Джейн здригнулася. Відразу ж відвела погляд, але ніколи не могла забути побаченого. Вже знала, що не може попросити маму пояснити їй таємницю фотографії. З якоїсь незбагненної причини Кеннет Говард змусив маму страждати. І цей факт забруднив і зіпсував усі чудові спогади про спілкування з фотографією.
— А тепер ніяких норовів. Йди до своєї кімнати і залишайся там, доки я не пошлю по тебе, — сказала бабуся, якій не подобався вираз обличчя Джейн. — І пам'ятай, що всі, хто сюди належать, не читають "Вечірнього Вісника".
Джейн мусила це сказати. Насправді воно сказалося само.
— Я сюди не належу, — сказала Джейн. А тоді пішла до своєї кімнати, яка знову зробилася величезною і самотньою, — без Кеннета Говарда, який посміхався їй з-під носовичків.
І це була та інша річ, про яку вона не могла порозмовляти навіть з мамою. Довго стоячи біля вікна, почувалася як один великий біль. Світ був жорстоким… навіть зорі з неї сміялися… глузливо їй підморгуючи.
— Цікаво, — сказала Джейн, — чи в цьому домі хтось був щасливим.
Тоді побачила місяць… молодик, але не тоненький срібний серпик, як звичайно виглядає молодик. Він саме поринав у темну хмару на видноколі, був великим і тьмяно-червоним. Вкрай потребував чищення і полірування. Джейн миттю втекла від усіх скорбот… на відстань двохсот тридцяти тисяч миль. На щастя, бабуся не мала жодної влади над місяцем.
8
А потім був випадок із декламацією.
У Сент-Агата влаштовували шкільний концерт, куди запрошували тільки родичів учениць. Складався він з короткого спектаклю і кількох музичних та декламаторських номерів. Джейн таємно сподівалася, що братиме участь у спектаклі хоча б як один із багатьох ангелів, що виходили на сцену та відразу ж її покидали, — мали крила, саморобні ореоли, легкий звійний білий одяг. Але їй не поталанило. Мабуть, тому, що вона надто була худорлява і незграбна, як на ангела.
Тоді міс Семпл запитала, чи вона б не продекламувала щось.