Джейн Ейр

Сторінка 101 з 147

Шарлотта Бронте

— Не говоріть більше про ті дні, сер, — урвала я його, крадькома витираючи сльози; його слова були мені мукою, бо я знала, що мушу зробити — і то негайно, а ці спогади, ця його сповідь тільки обтяжувала моє завдання.

— Еге ж, Джейн, — відказав він. — Нащо говорити про минуле, коли теперішнє набагато певніше, а майбутнє яскравіше?

Я здригнулася, почувши ці сповнені надії слова.

— Тепер ти розумієш, як стоїть справа? — провадив він далі. — Після того як молодість і частина зрілого віку минули в страшному нещасті й похмурій самотині, я вперше знайшов ту, яку можу щиро любити, — я знайшов тебе. Ти моє кохання, моє краще я, мій добрий ангел, я всім серцем прив'язався до тебе. Ти добра, талановита, чудова. Гаряча, сильна пристрасть палає в моєму серці, вона прихиляє мене до тебе, робить тебе осередком і рушієм мого життя, керує всіма моїми вчинками, і, палаючи чистим, гарячим полум'ям, стоплює твоє і моє єство в одне ціле.

Тільки відчувши й пізнавши це, я вирішив одружитися з тобою. Казати мені, що в мене є жінка, — це просто сміятися з мене: тепер ти знаєш, що то за жахливе створіння. Я зле зробив, що спробував обдурити тебе, але я боявся властивої тобі впертості, боявся прищеплених тобі змалку забобонів, я хотів, щоб ти стала моєю, перше ніж я розповім тобі все. Це було боягузтво: спершу годилося б удатись до твоєї шляхетності й великодушності, — що я й роблю аж тепер, — щиро розповісти тобі про своє нестерпне животіння, описати тобі свій голод і жагу, свої мрії про чистіше, достойніше життя, виявити тобі не рішучість, — це надто слабке слово, — а моє нестримне прагнення любити вірно й щиро того, хто мене любитиме вірно й щиро. Тільки в такому разі я повинен був попросити тебе прийняти мою обітницю вірності й дати мені свою. Дай мені її тепер, Джейн. Запала мовчанка.

— Чом ти мовчиш, Джейн?

Я терпіла страшну муку: ніби якась розпечена залізна рука стисла мені серце. Це була жахлива мить, повна внутрішньої боротьби, мороку, вогню! Жодна людина, що жила будь-коли на землі, не могла б побажати собі кращого кохання над те, яким він кохав мене, і кращого коханого, якого я просто обожнювала. І от я маю відмовитись від кохання й від божества. Те, що я мусила зробити, вкладалося в одне сумне слово: "Втекти!"

— Ти розумієш, Джейн, чого я тебе прошу? Тільки обіцянки: "Я буду ваша, містере Рочестер".

— Містере Рочестер, я не буду ваша. Знову довга мовчанка.

— Джейн, — почав він так ніжно, що я сповнилась нестерпним жалем і вся похолола від зловісного жаху, бо цей тихий голос був схожий на голос лева, що прокидався зі сну. — Джейн, чи не надумала ти піти в світ однією дорогою, а мене лишити на іншій?

— Так.

— Джейн, — провадив він далі, нахиляючись і пригортаючи мене до себе, — ти й тепер так думаєш?

— Так.

— А тепер? — спитав він, ніжно цілуючи мене в чоло й щоки.

— І тепер… — відповіла я, швидко випручавшись з його обіймів.

— О Джейн, як гірко це слухати! Це… це неправильно. Правильно було б любити мене.

— Було б неправильно, якби я вас послухалась.

Його очі метнули дикий погляд, брови підскочили вгору, спотворили риси обличчя; він підвівся, однак усе ще стримував себе. Я вхопилась за спинку крісла, щоб не впасти; я вся тремтіла, проте не втрачала рішучості.

— Хвилинку, Джейн. Уяви собі на мить моє страшне життя, коли ти підеш геть. Ти забереш із собою все моє щастя. А що зостанеться? За жінку — ота божевільна на горішньому поверсі; це однаково, якби ти мене залишила з мерцями он на тому кладовищі. Що мені робити, Джейн? Де знайти собі друга і надію?

— Робіть так, як я: вірте в Бога і в себе самого. Вірте, що в царстві небесному ми знову зустрінемось.

— То ти не передумаєш?

— Ні.

— То ти мене засуджуєш на безрадісне життя і страшну смерть? — спитав він, підвищивши голос.

— Я раджу вам жити безгрішно й умерти спокійно.

— То ти забираєш у мене любов і чистоту? Ти хочеш, щоб я знов повернувся до легковажних розваг, до розпусти?

— Я зовсім не хочу, містере Рочестер, щоб ви поверталися до такого життя, не бажаю я його й собі. Ми обоє, — і ви, і я, — народжені на те, щоб терпіти й страждати, тож скоріться своїй долі. Ви мене забудете раніше, ніж я вас.

— Цими словами ти робиш із мене брехуна і плямуєш мою честь. Я ж сказав, що не можу тебе зрадити, а ти мені кажеш у вічі, що я зраджу, і то скоро. З твоєї поведінки видно, що ти не так мене зрозуміла й перекручуєш мої думки! Невже краще довести свого ближнього до розпачу, аніж переступити людський закон? Чи ж хто постраждає від такого переступу? У тебе немає ні рідні, ні знайомих, яких би ти могла образити, живучи зі мною.

Це була правда. І поки він отак говорив, совість і розум по-зрадницькому виступали проти мене й звинувачували, що я роблю злочин, не слухаючи його. Вони промовляли так само голосно, як і почуття, а почуття нестямно волали в моєму серці: "Погодься! Подумай про його біду, подумай, в якій він буде небезпеці, уяви, що з ним станеться, як ти його покинеш самого, згадай його запальну вдачу, зваж, що з відчаю він зробить не одну дурницю. Заспокой його, приголуб його! Скажи йому: "Я вас кохаю і буду ваша". Кому ти в світі потрібна? Кого принизить твій вчинок?"

Але відповідь була несхитна: "Він принизить мене. Що самітніша я, без друзів і підтримки, то дужче повинна себе поважати. Я дотримуватимусь закону, даного Богом і освяченого людиною… Я не відступлюся від засад, що їх додержувала, бувши при своєму розумі, а не такою божевільною, як тепер. Закони й засади існують не для часу, коли нема спокуси, — вони призначені для таких спокусливих хвилин, як оці, коли тіло й душа бунтують проти їх суворості. Хоч які вони обтяжливі, я їх не зламаю. Якби я могла переступати їх, коли мені заманеться, чого б вони тоді були варті? А вони мають вічну вартість — у це я завжди вірила, а коли й не вірю тепер, то тільки тому, що божевільна, зовсім не при тямі: моїми жилами біжить вогонь, моє серце несамовито б'ється. Мої давні переконання, колишні рішення — ось чого я повинна триматися в цю годину, і я не відступлюся від них.

Я твердо стояла на своєму. Містер Рочестер прочитав це на моєму обличчі. Його лють дійшла краю, і хоч би що сталося далі, він їй мав хоч на якусь мить піддатись. Він підступив до мене, схопив за руку і обняв за стан. Він ніби пожирав мене вогненним поглядом. Я почувала себе тієї миті кволою билинкою, на яку пахнуло палючим жаром. Але я все ще володіла собою і не втрачала певності, що я в цілковитій безпеці. Душа, на щастя, має свого тлумача, часто несвідомого, однак правдивого, — це наші очі. Я глянула в його запекле обличчя і мимоволі зітхнула. Його обійми були болючі, сили вже покидали мене.