— Ну чого ти дивишся? — І, помовчавши, суворо додала: — Не дивись на мене, їдь! — І пішла до своєї брички. — А ти чого витрівщився? — напала вона на мене. — Сідай бери свої віжки! Ой, горе мені з вами!
"І чого це вона раптом?" — дивувався я, поганяючи коней. А здогадатися можна було одразу: нелегко їй, у неї ж законний чоловік, живий, десь у саратовському госпіталі. Але мені ні про що не хотілося думати. Я сердився на неї й на себе і, можливо, зненавидів би Джамілю, коли 6 знав, що Даніяр більше не співатиме, що мені вже ніколи не доведеться почути його голос.
Од страшенної втоми боліло все тіло, хотілося швидше доїхати і впасти на солому. Колихалися в темряві спини коней, що бігли риссю, нестерпно тряслася бричка, віжки вислизали з рук.
На току я сяк-так стягнув хомути, кинув їх під бричку і, добравшись до соломи, впав на неї. Даніяр цього разу сам відігнав коней пастися.
Але вранці я прокинувся з відчуттям радості в душі. Я буду малювати Джамілю і Даніяра. Я заплющив очі і дуже точно уявив собі Даніяра і Джамілю такими, якими я їх зображу. Здавалося, бери пензля та фарби і малюй.
Я побіг до річки, вмився і кинувся до спутаних коней. Мокра холодна люцерна соковито стьобала по босих ногах, щипала потріскані, у виразках ступні, але мені було хороше. Я біг і відзначав на ходу, що робилося навкруги. Сонце випливало з-за гір, і до нього тягся соняшник, що одиноко ріс над ариком. Жадібно обступили його білоголові гірчаки, але він не здавався і ловив, перехоплював у них своїми жовтими язичками вранішні промені, поїв тугий, щільний кошичок насіння. А ось роз'їжджений колесами переїзд через арик, вода сочиться по коліях. А ось бузковий острівець пахучої м'яти, що вигналася аж по пояс. Я біжу по рідній землі, над моєю головою носяться наввипередки ластівки. Ех, коли б фарби, я намалював би і ранішнє сонце, і біло-сині гори, і росяну люцерну, і цей падалишній соняшник, що виріс біля арика.
Коли я повернувся на тік, мій радісний настрій відразу потьмарився. Я побачив похмуру, змарнілу Джамілю. Вона, мабуть, не спала цієї ночі, темні тіні залягли у неї під очима. Мені вона не посміхнулася і не заговорила до мене. Але коли з'явився бригадир Орозмат, Джаміля підійшла до нього і, не привітавшись, сказала:
— Забирайте свою бричку! Посилайте куди завгодно, а на станцію їздити не буду!
— Чого це ти, Джамалтай, ґедзь тебе вкусив, чи що? — добродушно здивувався Орозмат.
— Ґедзь у телят під хвостом! А в мене не допитуйтесь! Сказала: не хочу — і все!
Посмішка зникла з обличчя Орозмата.
■— Хочеш чи не хочеш, а возити зерно будеш! — він стукнув милицею об землю. — Коли образив хто, скажи — милицю на його шиї поб'ю! А ні — не дурій: хліб солдатський возиш, у самої чоловік там! — І, круто повернувшись, він застрибав на своїй милиці.
Джаміля зніяковіла, зашарілася вся і, глянувши в бік Даніяра, тихенько зітхнула. Даніяр стояв оддалік, спиною до неї, і ривками стягував супоню на хомуті. Він чув усю розмову. Джаміля постояла ще трохи, повертіла в руці батога, потім розпачливо махнула рукою і пішла до своєї брички.
Цього дня ми повернулися раніше, ніж звичайно. Даніяр всю дорогу гнав коней. Джаміля була похмура й мовчазна. А мені не вірилося, що переді мною лежить вигорілий, почорнілий степ. Адже вчора він був зовсім інший. Ніби в казці я чув про нього і не міг забути тієї картини щастя, що так схвилювала мене. Здавалось, я побачив якийсь найпривабливіший момент життя. Я уявляв його собі з усіма подробицями, тільки це й хвилювало мене. І не заспокоївся я доти, поки не викрав у вагарки цупкий аркуш білого паперу. Я забіг за скирти, серце калатало в грудях, і поклав аркуш на дерев'яну, гладенько обстругану лопату, яку по дорозі потяг у віяльників.
— Благослови аллах! — прошепотів я, як колись батько, вперше садовлячи мене на коня, і доторкнувся олівцем до паперу. Це були перші невмілі штрихи. Та коши на аркуші вже мояїна було розрізнити риси Даніярового обличчя, я забув про все! Мені вже здавалося, що на папір ліг той серпневий нічний степ, що я чую пісню Даніяра і бачу його самого, з піднятою головою, в розхристаній на грудях гімнастьорці, і бачу Джамілю, що пригорнулася до його плеча. Це був мій перший самостійний малюнок: ось бричка, а ось вони обоє, ось віжки, кинуті на передок, спини коней в темряві, а далі — степ, далекі зорі.
Я малював з таким захопленням, що не помічав нічого навколо, і отямився, коли наді мною пролунав чийсь голос:
— Тобі що, позакладало, га?
Це була Джаміля. Я розгубився, почервонів і не встиг сховати малюнка.
— Брички давно навантажені, цілу годину гукаємо не догукаємося! Що ти тут робиш?.. А це що? — спитала вона і взяла малюнка. — Гм! — Джаміля сердито знизала плечима.
Я ладен був провалитися крізь землю. Джаміля довго-довго розглядала малюнок, потім глянула на мене засмученими, вологими очима і тихо сказала:
— Віддай мені це, кічіне бала... Я сховаю на пам'ять... — І, згорнувши аркуша вдвоє, вона поклала його за пазуху...
Ми вже виїхали на дорогу, а я ніяк не міг отямитися. Як уві сні все це сталося. Не вірилося, що я намалював щось схоже на те, що бачив. Але десь у глибині душі вже піднімалася наївна радість, навіть гордість, і мрії — одна за одну сміливіша, одна за одну привабливіша — паморочили мені голову. Я вже хотів намалювати багато різних картин, але не олівцем, а фарбами, і не звертав уваги на те, що їхали ми дуже швидко. Це Даніяр так гнав коней. Джаміля не відставала. Вона дивилася то в один, то в другий бік, часом чогось посміхалася — зворушливо і винувато. І я посміхався: значить, вона вже не сердиться на нас з Даніяром, і коли попросить, то Даніяр співатиме сьогодні...
На станцію ми приїхали цього разу набагато раніше, ніж завжди, зате коні були вмилені. Даніяр з ходу почав тягати мішки. Куди він поспішав і що з ним діялося, важко було зрозуміти. Коли мимо проходили поїзди, він зупинявся і проводжав їх довгим, задумливим поглядом. Джаміля теж дивилася туди, куди й він, немов намагалася зрозуміти, що у нього на думці.
— Іди-но сюди, підкова теліпається, допоможи відірвати, — покликала вона Даніяра.